Львів, як мікрокосмос Голокосту

Історія єврейської присутності у Львові починається приблизно з середини ХІІІ сторіччя. Напередодні Другої світової війни львівська єврейська громада була третьою по кількості в незалежній Польщі і являла собою один з найважніших єврейських центрів країни. Тут, ніби в мініатюрі, були яскраво представлені практично всі релігійні, культурні та громадсько-політичні течії, характерні для єврейської діаспори Східної та Західної Європи. Ортодокси й реформісти, сіоністи, консерватори і соціалісти, прихильники традиційної єврейської освіти та яскраві представники Гаскали (руху єврейської Просвіти), видатні рабини, науковці, політичні діячі, художники, актори і навіть відомі спортсмени - без них неможливо уявити в усій повноті мозаїку передвоєнного життя цього дивного міста. 

Історія самого Львова, що був здавна приречений стояти на перехресті культур та бути “яблуком розбрату” між безліччю націй та держав, теж чимало вплинула на історію місцевого єврейства.

Євреї Львова, разом з усім галицьким єврейством, не один раз опинялися “між молотом і ковадлом” в часи внутрішніх регіональних конфліктів - міжнаціональних, міждержавних та міжконфессіональних. Після Першої світової війни Львів чергового разу опинився у зоні подібного конфлікту між українцями та поляками у боротьбі за владу на Західній Україні. Львів у наслідок цієї боротьби увійшов до складу незалежної Польщі. У 1924 році Львов відвідав берлінський єврейський письменник-експрессіоніст, родом з Галичини Альфред Дьоблін. У своїх нотатках він пише про те, як вплинуло на євреїв міста українско-польске збройне протистояння:

Питання:

• Що кажуть вам ці фотографії про єврейське життя у передвоєнному Львові?

«Євреї не вступали в жодну з військових партій і не втручалися в українсько-польські конфлікти. Як вони самі пояснюють, яке би рішення вони не прийняли, їм буде непереливки. Мені розповідають, що євреї тримались осторонь від усіх справ. Саме через це по обидва боки - серед поляків і українців - про євреїв поширилися страшні, ворожі, тривожні чутки. Коли ж поляки остаточно перемогли, ворожість до євреїв зросла ще більше».

Альфред Дьоблін. “Подорож до Польщі. Львів”
Часопис “Потяг 76”, вагон №6, нон-фікшн
Портал

Єврейська історія Львова зазнала чимало потрясінь, але можно сказати, що вони лише загартували і згуртували громаду - і наприкінці 30-х років ХХ сторіччя єврейське життя у Львові досягло свого розквіту. І саме тоді на долю громади випало найтяжче з усіх пережитих нею історичних випробувань - Голокост...

На 1939 рік населення Львова складало 340 000, з котрих близько 100 000 було євреями. Пізніше місто поповнили ще майже 100 000 єврейських біженців, що прибули туди з окупованої фашистською Німеччиною Польщі. Серед них були видатні представники єврейської інтелігенції та культурної еліти. Наприклад, в листопаді 1939 року у Львові відкрився театр Іди Камінської, відомої актриси, що виїхала з окупованої Варшави. Потім до її театру приєдналася група єврейських митців з Дніпропетровська після того, як там було закрито місцевий єврейський театр. Внаслідок сталінських репресій за термін з січня по червень 1940 року тисячі євреїв разом з іншими мешканцями Львова були вивезені радянським урядом до Сибіру.

Питання:

• Яке місце займав театр на ідиш у єврейскому житті передвоєнного Львова при радянській владі?

На фото: актриса Іда Камінська, відуча актриса єврейського театру на ідиш «Вільнер труппе». Матір’ю Іди була «мати єврейського театру» Естер Рахель Камінська, з ініціативи якої, створений у дореволюційному Вільно театр переїхав до Варшави під тією ж назвою. Основою репертуару «Вільнер труппе» були пьєси єврейських авторів, написані на ідиш, а також світова класика (Шиллер, Мольєр, Ібсен) в оригінальных перекладах на ідиш.

1 липня 1941 року війська фашистської Німеччини окупували Львів. Одночасно по місту почали розповсюджуватися чутки про те, що напередодні відступу Червоної Армії євреї приймали участь у розправах НКВС над українськими політічними в’язнями. Невдовзі після цього почалися масові вбивства євреїв.

Свідоцтва

1.

“Усе почалося у вівторок 2 липня. Радянські війська, цо відступили, залишили три в’язниці, переповнені в’язнями: так звані “Бригідки”, в’язницю на вулиці Казимира, в’язницю колишнього головного поліцейського управління на вул. Лонцького і в’язницю колишнього військового штабу на вул. Замарстинівський. Ув’язненими у цих тюрмах були переважно кримінальні злочинці, але були також політичні в’язні з Львівської області. Багатьох було страчено і закопано на внутрішньому подвір’ї в’язниці. Німці широко розкрили двері в’язниць і випустили тих в’язнів, які залишились живими.

Гестапо вірішило використати звільнення ув’язнених з метою пропаганди. Для цього євреїв примусили рити могили в присутності спеціальної комісії, все, що вони робили, фотографувалося, внаслідок чого німецька пропаганда одержала першокласній матеріал. Воні могли сказати усьому світові: “Дивіться на євреїв-більшовиків, на убивць, яких мі впіймали на місці злочину. Подивіться на їх нещасні, ні в чому не винні жертви!” Після цього німці немов би зірвалися з ланцюга. Воні хапали євреїв у будинках і на вулицях і відправляли на роботи у в’язницях.

У цьому їм від щирого серця допомагали поляки й українці з тільки-но створеної української поліції. Робота була завершена протягом трьох, можливо, чотирьох днів. Щоранку збирали більше тисячі євреїв і розподіляли їх між трьома в’язницями. Декілька сотень відразу ж призначили до роботи, примусивши розбивати цементні перекриття і витягувати трупи. Інших євреїв зганяли на невеличке в’язничне подвір’я або в якусь камеру й відразу розстрілювали. Але й “щасливчики”, яким було доручено розривати могили, не повернулися додому. Тих, хто втрачав свідомість від смороду з розритих могил, піднімали й одразу розстрілювали....Цей жахливий спектакль спостерігали величезні юрби “арійських” жителів Львова. Площа перед в’язницею, тюремне подвір’я і коридори були заповнені людьми, які спостерігали за тим, що відбувається із задоволенням і неприхованою зловтіхою. Час від часу можна було почути істеричній голос: “Розстріляйте цих убивць!” То там, то тут піднімалася рука, що допомагала німцю бити євреїв.

У перші дні окупації у львівських в’язницях загинуло більше трьох тисяч євреїв. Серед них був один з найбільш відомих і шанованих рабинів Львова, д-р Йєхезкель Левін і його брат з Ряшева ребе Аарон”.

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 26-27

2.

Але повернімося до “петлюрівських днів”. Навіть сьогодні я не міг би сказати , хто організував ці “дні”, або, якщо бути точним, у кого народилася ця ідея. Чи то гестапо підказало ту “блискучу ідею” українській поліції, чи то українці самі прийшли до неї як до акта помсти за смерть Петлюри? Як би то не було, ранком 29 липня українські полицаї стали вдиратися до єврейських домів, виводити з них молодих чоловіків і жінок і рядами відправляти їх на вулицю Лонцького. Ця операція продовжувалася цілий день, а також і наступного дня, доки в’язниця не була забита людьми. Навіть подвір’я було ущерть заповнене євреями. Лише купці вдалося висклизнути. Від того, що коїлося далі, волосся стає дибки. Ніякої їжі їм не давали. Час від часу туди вривалися українські поліцаї, били чобітьми, вигукуючи: «Це вам за нашого отамана Симона Петлюру!». Після кожних таких відвідин залишалися пробиті голови, зламані ребра і кістки. Але це були квіточки. За кров Петлюри можна було помститися тільки кров’ю. І саме це й сталося. Після «днів Петлюри» додому не повернулося декілька тисяч євреїв, головним чином інтелігенція. Де їх розстріляли і де поховали, так і залишилося таємницею, назавжди похованою разом із ними».

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 36

Питання

• Як ви вважаєте, хто зробив знімки, що ми приводимо в цьому розділі? Що відчувають люди, що спостерігають, стоячи осторонь?
• Чому перший єврейський погром у Львові (“тюремна акція”) виявився таким масовим и кривавим?
• Навіщо потрібно було використовувати ім’я Симона Петлюри у дні погромів?
• Який вплив на спалахи цих погромів мали нацисти, а який - місцеве населення?

Порівняльна характеристика трьох гетто на окупованих територіях Польщі і СРСР

Варшавське гетто

У Судний день, 12 жовтня 1940 року євреї польської столиці Варшави одержали наказ про створення гетто. Воно мало бути розташоване у найбіднішій частині єврейського кварталу Варшави, для чого 113 тис. польских мешканців змусили виселитися звідти в “арійську” частину міста. На їх місце було переселено 138 тис. евреїв Варшави. Крім того, одразу ж по створенні гетто до нього потягнулися маси біженців з періферії. Невдовзі у районі, що займав лише 2,4% від площі міста, було сконцентровано близько 30% його населення. До гетто було переселено також близько 2 000 хрещених євреїв, в його межах залишилася діюча церква, священик якої також був вихрестом, і вважався, як і його парафіяни, євреєм згідно з расовими законами. Варшавське гетто було найбільшим гетто на окупованих нацистами територіях, у початковий період в ньому опинилося близько 500 000 євреїв.

Кілька місяців тривало будівництво муру навколо гетто. Фінансування будівництва повинен був здійснювати Юденрат (Єврейська рада - див.нижче про її функції). 16 листопада 1940 року остаточно зачинилися ворота гетто, і тисячі євреїв, що їх майно залишилося поза його межами, були позбавлені можливості їм скористуватися. Довжина кордону гетто була біля 18 кілометрів, висота оточуючого його муру - 3 метри, а понад муром був ще паркан з колючого дроту.

Питання:

• Які соціальні контрасти привертають Вашу увагу на цьому знімку?

Мешканці гетто були цілком відрізані від зовнішнього світу, припинились будь-які офіційні стосунки між ними та поляками. Норми постачання продуктами харчування становили 180 калорій на дорослу людину (в “арійський” частині Варшави норма на одного дорівнювала 600 калоріям). У серпні 1941 року смертність у гетто досягла найвищого рівня - 5 тис. чоловік за місяць.

Більша частина так званої “економіки” гетто була нелегальною. Структура цього “господарства” складалася з двох основних елементів - то були контрабанда продуктів харчування у гетто та нелегальний вивіз товарів за його межи. Згідно з оцінкою Адама Чернякова (голови Юденрату Варшавського гетто) контрабанда продовольства складала 80% від загальної кількості продукції, що поступала до гетто.

Невдовзі німецькі підприємці та власники заводів почали виявляти інтерес до гетто, як до джерела рабської праці. У вересні 1941 року почала свою діяльність у гетто хутрова фірма “Фріц Шульц”, база якої знаходилась у Данцигу. Більш важливу роль зіграв в житті гетто німець Вальтер Тебенс, який восени 1941 року розвернув там текстильне виробництво. На початку він замовляв готову продукцію у євреїв-ремісників, але незабаром заснував власні підприємства на території гетто. 
Навчання єврейських дітей у школах було заборонено. Голова Юденрату Черняков час від часу звертався до німців з проханням дозволити відкриття шкіл. У 1941 році він одержав дозвіл розпочати навчальний рік у декільках початкових класах. Той єдиний “нормальний” навчальний рік почався у жовтні 1941 року, його завершили майже 6 700 дітей. Діти навчалися у дев’ятнадцяти учбових закладах, які належали до різноманітних напрямків єврейської освіти, що діяли у Варшаві ще з довоєнних часів. Але головна виховна робота, звісно, проводилася підпільно.

У гетто діяли таємні бібліотеки, де можна було взяти заборонені книжки. Продовжували свою творчу діяльність відомі письменники і поети, такі як Іцхак Каценельсон, Владіслав Шленгель, Гілель Цейтлін та інші. Виступали такі прославлені діячи польскої та єврейської сцени, як актор Зігмунд Турков, або піаніст Владіслав Шпільман. Були у гетто також своя підпільна преса та свій підпільний архів (більша його частина, що чудом зберіглася, була знайдена та опублікована після війни).
Масові депортації до табору смерті Треблинка почалися 22 липня 1942 року. 23 липня, не бажаючи співробітничати з німцями, і не будучи спроможним якось допомогти євреям, голова Варшавського Юденрату Адам Черняков скінчив життя самогубством. Цю посаду зайняв його заступник, інженер Марк Ліхтенбаум. Але загибель Чернякова, що була дуже болісно сприйнята у гетто, означала кінець будь-якого впливу та дієздатності Юденрату.

У перші десять днів депортації з Варшави було вивезено 65 тис євреїв. У дні, коли не вдавалося зібрати “необхідну квоту”, есесівці та їх посібники іноді розпочинали справжнє полювання на людей, хапаючи нещасних просто на вулицях гетто. 
23 липня, вже на слідуючий день після тих трагічніх подій, в гетто було скликано нараду громадських діячів, які підтримували ідею опору і мали зв’язки з єврейським підпіллям та його лідерами. Негайно після цього було створено керівництво Єврейської бойової організації, до якої приїдналися представники усіх політичніх течій, що існували в гетто.

Менше, чим через рік після цього, в день остаточної ліквідації гетто там спалахнуло повстання. Цей день припав на перший день єврейського свята Песах. Повстання в гетто було вправжнім потрясінням для всіх мешканців Польщі - як євреїв, так і поляків, та і для всієї окупованої Європи. Воно стало легендою задовго до кінця війни. Про нього розповідали і писали з глибоким хвилюванням, як про героїчний приклад для наслідування, що мав величезне історичне значення.

9 липня 1941 року, через два тижні після нападу німців на СРСР та окупації Мінська, у місті було видано наказ про створення Юденрату, а ще через десять днів - про гетто. Воно мало бути розташоване там, де завжди традиційно мешкали місцеві євреї. Туди увійшли 34 вулиці з провулками, а також єврейський цвинтар. На цій невеликій площі було розміщено не менше ніж 80 000 чоловік. Неймовірна тіснота, голод, відсутність необхідних гігієнічних та медицинськіх засобів дуже швидко привели до розповсюдження епідемій. У листопаді 1941 року до Мінського гетто були депортовані євреї з Германії, Відня, Чехословаччини.

Для них відведено було територію, де раніше проживали ті, кого знищили під час перших погромів. Для євреїв Західної Європи у межах Мінського гетто створили два окремих гетто: зондергетто № 1, та зондергетто № 2. Вони отримали назву “гамбурзьких”, тому, що першими їх мешканцями стали євреї Гамбургу. Вони не розуміли ніякої мови, крім німецької, були незвичні до суворого місцевого клімату та важких побутових умов. Як правило, німці посилали євреїв з Мінського гетто на важкі фізичні роботи. Винятком були кваліфіковані ремісники: кравці, шевці, столяри та інші, яких використовували за спеціальністю - кожен з них отримував відповідне посвідчення. Спеціалістів знищували в останню чергу.

На відміну від Варшавського гетто, де на кожного в’язня приходилося по 180 калорій на день, непрацюючі мешканці Мінського гетто не одержували нічого. Зв’язок з місцевим населенням карався смертю.

Але іноді за хабар (за горілку) поліція закривала очі та дозволяла мешканцям гетто перекидувати через дріт речі, щоб поміняти їх на картоплю або інші продукти. Побутові умови у Мінському гетто були набагато важчі ніж у Варшавському - там, наприклад, не було ні водопроводу, ані електроенергії.

На відміну від польских та литовських гетто у Мінському гетто не було культурного життя, шкіл, театру, оркестру, преси та архіва. У Юденраті не існувало навіть відділу, який би цим займався, тому що Вільгельм Кубе (генеральний комісар Білорусії у рейхскомісаріаті “Остланд”- прим.) видав наказ, згідно з яким євреям заборонено було відкривати школи.

Ще одна відміна від польских та литовських гетто - у Мінському гетто не було жодного періоду “перепочинку”. Протягом усього часу існування гетто продовжувалися масові вбивства людей.

По гетто прокотилася хвиля жахливих погромів, приурочених німцями до радянських свят: 7 листопада (річниця Жовтневої революції), 23 лютого (день Червоної Армії), 8 березня (Міжнародний жіночій день), та 1 травня. Були ще інші дати особливо жорстоких розправ. Після кожного погрому площа гетто зменшувалася, нові й нові вулиці звільнювалися від євреїв та заселялися місцевим неєврейським населенням. Колючий дріт переносився, оточуючи все менший і менший простір, від періферії до центру гетто.

Більшість євреїв під час цих погромів вивозили до Тростянця, невеликого села неподалік від Мінська, і там знищували. Серед них були й депортовані євреї з європейських стран. Перед останнім погромом, який відбувся 21 жовтня 1943 року, в гетто залишалося лише декілька тисяч в’язнів. Тих, кого не вбили на вулицях міста, на єврейському цвинтарі у Кальварії, на Тучинці або в Малому Тростянці, вислали до Освенціма, Собібора та Будзина (трудовий табір навколо Любліна).
Як і в інших гетто, єврейська рада (Юденрат) повинна була дбати про виконання німецьких наказів. Першим керівником Юденрату було призначено Єліягу Мушкіна, який знав німецьку мову та мав адміністративний досвід. Особистим заступником Мушкіна був Моше Йоффе, польский єврей, що пізніше сам став головою Юденрату після того, як розстріляли Мушкіна.

Не дивлячись на постійну загрозу загибелі, у гетто з перших днів його існування діяло підпілля. Його організаторами були комуністи, як місцеві, так і ті, що потрапили до міста з Польщі після її окупації німцями у 1939 році. Ця діяльність вимагала суворої конспірації. Підпілля було поділено на бойові групи - «п’ятірки» та «десятки». Юденрат був тісно зв’язаній з підпіллям та всіляко підтримував його діяльність. Сам голова Єліягу Мушкін та керівник єврейської поліції Зяма Серебрянський (обох пізніше стратили фашисти) надавали величезну допомогу не тільки тільки єврейським підпільникам, але й активно співробітничали із партизанами та міським підпіллям.

Євреї, яким вдавалося втекти до мінських лісів, прагнули приєднатися до партизан. Проте з гетто втікали не тільки боєздатні чоловіки та юнаки, але також їх сім’ї, яких неохоче приймали до партизанських загонів. Так з’явилося таке унікальне явище, як єврейські «сімейні табори» - наприклад, табір під керівництвом Шалома Зоріна - втікача з Мінського гетто. Члени цього незвичайного формування не тільки брали участь у бойових діях, але й створили у лісі пекарню, збройну, взуттєву та кравецьку майстерні і навіть школу для партизанських дітей.

Існують різні свідоцтва про те, коли саме євреї Львова повинні були переселитися до гетто. Єврейська рада міста робила все можливе, щоб це сталося якомога пізніше. Першу дату було об’явлено ще у серпні 1941 року. Але тільки 6 листопада цього ж року востаннє вийшов наказ усім євреям до 15 грудня 1941 перебратися до гетто. Взимку 1941-1942 року Львівське гетто було вже остаточно відокремлене від решти частини міста. За цей час, від приходу німців і до закриття гетто, було вбито більше ніж 15 000 євреїв Львова. На початку заснування гетто в ньому налічувалося 138 700 мешканців - то було найбільше гетто на окупованих теріторіях Радянського Союзу. Львівське гетто було третім по кількості людей після Варшавського (500 000 євреїв) та Лодзінського (200 000 євреїв).

Офіційні норми постачання у Львівському гетто взимку 1941-1942 рр. становили на одного дорослого - 700 грамів хліба на тиждень, 400 грамів муки на місяць, 100 грамів цукру на місяць. Голод і страшенна переповненість гетто стали причиною епідемій тифу та інших інфекційніх захворювань.

1.

З тексту виступу голови Львівської релігійної громади Л.І. Серебряного. Звітна доповідь виконавчого комітету єврейської релігійної громади міста Львова за час з вересня 1945 р. по грудень 1946 р. на загальних зборах громади:

“Багато євреїв думали, що гетто, як легальна теріторія єврейського проживання принесе їм порятунок від нескінченіх переслідувань і дасть, нарешті, якийсь спокій. Наївні люди. Вони ще не втратили віри в хвалену “гуманність” старої Німеччини, їхній розум не міг постигнути кривавої, людожерської суті фашизму. Як часто ми були свідками жорстокоі розплати євреів за цю наївність.

...натовпи людей з очами загнаної худоби, жінки з дітьми, старі, чоловіки з похиленими головами потягнулися до гетто.

То була воїстину скорботна процесія. Тисячі людей, що покинули свої оселі, все, що було таким звиклим, обжитим, з торбинками за плечима, з вузликами в дитячих колясках, з майном на ручних візках йшли по вулицях Львова, вливаючись в суцільний потік на Пельтевній вулиці. Горе крокувало поруч. Стогнали навіть найстійкіші. Плач і стогони тих змучених людей проникали в душу. Здавалося, що навіть каміння бруківки, захлинається в цьому морі страждання. За віщо? - ніби чулося безмовне питання в кожнім русі автоматично йдучих людей.

За віщо? - це німе питання, ніби чорна хмара людського нещастя, не знаходячи відповіді, висіло над містом”.

2.

Минуло літо, сповнене бідувань і страждань. На зміну йому прийшла осінь з її холодними, похмурими дощами, принісши з собою нові біди і нові страждання. Гостро постало питання про житло. Кожен єврей знав, що він не зможе довго залишатися у свому помешканні. Газети почали писати про те, що необхідно встановити межі гетто, а також давати слушні поради, як очистити “арійське” населення від єврейської чуми. Німці почали виганяти євреїв не тільки з окремих квартир, але і з цілих вулиць. Гестапо припинило гру в бюрократію, вручаючи людям накази. Просто ранком на вулицях з’являлися шупо, які через двірників інформували людей про необхідність протягом півгодини звільнити квартиру, в якій вони мешкали. Що можна було встигнути взяти звідти за цей час? Юрби євреїв стікалися до житлового відділу юденрату. Разом із дітьми, вони цілими ночами товклися на вулицях, на горищах, під східцями. У моїй квартирі час від часу з’являлися потенційні майбутні хазяї, уважно її вивчали, і, коли вони допитували мене, чи не сира вона, у чому її хиби, навіть краплі вагання не відбивалося на їхніх лицях, начебто я дав об’яву: “Квартира здається”. Євреї, що займали квартиру, взагалі не бралися до уваги.

Я розумів, що рано чи пізно змушений буду виїхати зі своєї квартири, тому вирішів заздалегідь зайнятися пошуками іншого житла.

...1 жовтня 1941 року на стінах будинків з’явилися оголошення з повідомленням про створення у Львові гетто. Оскільки в цей час у місті ще залишалося близько ста тисяч євреїв (з липня по жовтень 1941 року було знищено більше 15 000), гетто повинно було охопити весь район Замарстинівської вулиці, район Знесіння, частину Клепарова і колишній єврейський район по обідва боки Сонячної вулиці, відомий під назвою «Третього району». Євреям було наказано за два тижні покинути свої квартири і переселитися в гетто».

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 58, 60

3.

Мартиролог Львівського гетто

• 30.06.1941 Німецькі війська і батальон “Нахтігаль” зайняли Львів
• 30.06 - 3.07.1941 “Тюремна акція”, знищено понад 7000 євреїв
• 8.07 - 14.07.1941 “Телефонна акція”, знишено понад 1000 євреїв
• 22.07.1941 Розпорядження про утворення юденрату на чолі з доктором Й. Парнасом
• 25.07 - 27.07.1941 Акція “Петлюрівські дні”, вбито майже 2000 євреїв.
• 28.07 - 2.08.1941 Євреї здають контрибуцію у розмірі 20 млн карбованців
• кінець червня 1941 Єврейські робочі команди мають перевезти з єврейського цвинтаря намогильні плити для будівництва будинків і бруківки
• Початок серпня 1941 Вбивство 200 заручників
• 20.08.1941 Вбивство 400 хворих в єврейській лікарні
• 06.11.1941 Розпорядження про утворення гетто.Початок переселення в гетто. Акція “Під мостом”. Вбито 5000 євреїв
• Зима 1941 - 1942 Епідемія тифу в гетто. “Хутряна акція”. Щодня вмирає близько 50 чоловік
• Березень 1942 Акція “нового розселення”, 15000 чоловік відправлено до Белжеця
• Весна 1942 “Малі акції”, щоденні облави на молодь
• 24.06.1942 “Блискавична акція”, протягом 12 годин вбито 8000 чоловік
• 10.08 - 23.08.1942 “Велика акція” - до Белжеця відправлено близько 60000 євреїв. Перші спроби створення підпілля
• 1.09.1942 Страта працівників юденрату і єврейської поліції
• 7.09.1942 Теріторія гетто зменшується і оточується стіною
• 18.11.1942 Перепис населення гетто. Гетто проголошується “закритим єврейським табором” - “юдіше лагер” - та передається у безпосереднє розпорядження СС
• Кінець листопада 1942 “Листопадова акція” - більш ниж 6000 євреїв переведено до Янівського табору, де всіх було знищено
• Грудень 1942 “Грудневі акції” - знищення близько 7000 євреїв
• 5.01 - 7.01.1943 “Жорстока акція” - знищено майже 10000 євреїв
• 30.01.1943 Ліквідація юденрату, страта співробітників Єврейської Ради
• 17.03.1943 “Акція помсти”, розстріляно більше 1000 чоловік
• Березень 1943 Вбивства і депортації до Аушвіца більше 3000 євреїв
• Квітень 1943 Страта єврейських поліцаїв разом із сім’ями
• Травень 1943 Знищення 6000 євреїв “Юлага”
• 2.06 - 16.06.1943 “Акція ліквідації”. 4000 чоловік захоплені та відправлені до Янівського табору, близько 3000 закінчили життя самогубством. Повстання у таборі продовжується майже 2 тижні. Львів проголошено “юденфрай” - звільненим від євреїв

4. 

Статистика продовольчих карток

Еліягу Йонес. Євреї Львова в роки Другої світової війни і Голокосту європейського єврейства 1939-1944 (на російській мові), Єрусалім 1999, стор. 205-206

5.

Свідоцтва про “дитячу акцію”

а) З тексту виступу голови Львівської релігійної громади Л.І. Серебряного. Звітна доповідь виконавчого комітету єврейської релігійної громади міста Львова за час з вересня 1945 р. по грудень 1946 р. на загальних зборах громади:

“Події 4-го липня за своїми звірствами перевершили усі попередні жахи. В цей день фашистськими людожерами було проведено найжахливішу з акцій - дитячу. З 10-ї години ранку з’явилися на вулицях міста групи єврейських дітей 11-12-річного віку у супроводі есесівців. Маленьких діток несли на руках матері. Куди повезли основну масу дітей, я не знаю. На Стрілецькій площі було зібрано більше 20-ти дітей різного віку від немовлят до 11-12-річних. Ми бачили, як нічого не підозрюючи дітки грали, коли роздалася стрілянина з автоматів. Діти та їх матері були розстріляні. Есесівські офіцери ходили між розстріляних і добивали тих, хто ще дихав. То було о 12-й годині пополудні, на очах у сотень людей. З розказаної кривавої сцени в мене досі стоять перед очима двоє діток - кучерява дівчинка 2-3 років з великими чорними очима та того ж віку біленький хлопчик у блакитному костюмчику. Ці діти, граючи до останньої хвилини, зберігли на своїх личках вираз грайливого настрію.

Похмурими були обличчя свідків тієї дикої сцени.Люди ховали очі. Вони боялися виявити перед катами свої думки. Вони боялися глянути в очі жахливій правді. Усього в тій акції загинуло більше 3000 дітей”.

6.

“Я не бачив, як дітей завантажували у вантажівку. Пізніше директор єврейського поштового відділення розповів мені, як ці витончені німецькі панове закидали дітей до вантажівки: вони хапали їх за руки чи за ноги й кидали до кузова, начебто це були мішки з картоплею. Хоча я пропустив це видовище, мені незабаром видалася можливість стати свідком іншої сцени.

Двоє дітей гралися на вулиці недалеко від Замарстинівського комісаріату. Це було цілком звично для львівських передмість. Ніхто не міг подумати, що це єврейські діти. Ні їх зовнішній вигляд, ні їх одяг, ні жаргон польских околиць, яким вони спілкувалися між собою, нічим не виділяли їх серед їхніх “арійських” однолітків. Вдалині з’явилося двоє українськиї поліцаїв, що повільно йшли вулицею. Діти занепокоїлися. Очевидно, вони вирішили, що поліцаї їх помітили. Раптом обидві дитини підхопилися на ноги і побігли. Можливо, поліцаї і не звернули б на них уваги, але, почавши тікати, діти себе видали. Поліцаї пустилися за ними, але не так легко впіймати дітей, що проводять весь свій час на вулиці. Проте поліцаї виявилися не одинокими: “арійські” жителі із задоволенням допомогли їм. Не минуло й хвилини, як уся Замарстинівська заполонилася людьми. Старі й молоді, дорослі і діти - всі дружно переслідували маленьких “злочинців”. Жалюгідні людці, як ващі серця вміщують стільки зла?

Одній дитині вдалося утекти. Інша була схоплена. Поліцаї віддали її на “схов” до єврейської поліції, отримали розписку і пішли. Заарештований “злочинець” був хлопчик десяти, може одинадцяти років, із рудим волоссям і великими, переляканими чорними очима. Його обличчя спотворив смертельний жах. Він намагався, як міг, викликати жалість свого охоронця і слізно благав: “Шановній пане, будь ласка, відпустіть мене додому, до мами”. Важко було залишитися байдужим. Сльози навернулися навіть на очі приречених євреїв, що очікували на вантажівку, яка повинна була відвезти їх на місце збору. Дитина не заспокоювалася і її замкнули в кімнаті з загратованими вікнами. Це налякало хлопця ще більше, він кидався на вікно, невпинно повторюючи: “Шановний пане, будь ласка, відпустіть мене додому”.

Я намагався поговорити з начальником комісаріату, щоб він відпустив дитину, але оскільки поліцаї дали розписку, це питання вже не підлягало обговоренню. Підійшовши до загратованного вікна, я спробував заспокоїти хлопчика. Але що я міг йому сказати? Моє серце розривалося від болю. Єдине, що я від нього дізнався, це те, що мати випустила їх обох на вулицю, тому, що вони більше не могли вітримати в переповненому укритті. А може, вона вважала, що на вулиці вони будуть у більшій безпеці. Незабаром прибула вантажівка і відвезла усіх євреїв на місце збору. Один з есесівців виволік хлопчика з його камери і закинув до вантажівки. А хлопчик усе продовжував повторювати: “Шановний пане, будь ласка, відпустіть мене додому, до мами!” Ці слова дотепер стоять у моїх вухах”. 

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 100 - 101

Питання:

• Що значило для місцевого населення переселення євреїв до гетто?
• Навіщо потрібна була німцям ізоляція євреїв у гетто?
• У чому полягала особливість саме Львівського гетто у порівнянні з Варшавським та Мінським?
• Що особисто вам говорять сухі цифри мартирологу?
• “Дитячі акції” у гетто - це найтрагічніші сторінки Голокосту. Як, по-вашому, пояснювали для себе нацисти та їх посібники жахливий антигуманізм тих акцій? Що говорить сам факт проведення “дитячих акцій” про унікальність Голокосту?

Наказ про утворення у Львові єврейської ради було видано 22 липня 1941 року - ще до включення Галичини до складу “генерал-губернаторства” (Генерал-губернаторство (нім. Generalgouvernement, польск. Generalne Gubernatorstwo) - найменування адміністративно-територіального утворення на більшій частині окупованої Германією Польщі у 1939-1945рр. - прим.). Цей наказ опирався на два документи, що були видані раніше: “телеграму- блискавку” (Shnellbrief) Гейдріха, що очолював всю службу безпеки (СС та СД), та наказ голови “генерал-губернаторства” Ганса Франка від 28 листопада 1939 року про створення юденратів. 7 серпня 1941 року дія цього наказу була розповсюджена також на територію Галичини. Ще у травні 1940 року Франк коротко визначив завдання юденратів: поставки єврейської робочої сили для таборів примусової праці, сприяння депортаціям та забезпечення потреб єврейського населення.

Очолити єврейську раду запропонували спочатку докторові права, профессору Львівського універсітету Моше (Мауріцію) Алерханду, який при польській владі до 1939 року був офіційним керівником єврейської громади міста. Алерханд відмовився від цієї посади з причини похилого віку та важкого захворювання. На початку серпня на стінах міста з’явилася об’ява про створення «Єврейської громади міста Львова». Її керівником став один з самих шановних євреїв Львова, прихильник помірних асиміляторів д-р Йозеф Парнас, людина принципіальна та мужня. Пізніше він поплатився життям за те, що відмовився співробітничати з німцями. У складі першого львівського юденрату було 10 осіб. Після трагічної загибелі доктора Парнаса у жовтні 1941 року на його місце був офіційно призначеній його заступник, журналіст д-р Адольф Ротфельд. Він зробив висновок з гіркого досвіду свого попередника та прийняв рішення не чинити опору наказам німців. До того ж сам він був на той час безнадійно хворий на лейкемію, що дало йому змогу стати єдиним з усіх членів львівського юденрату, кому “пощастило” вмерти своєю смертю у лютому 1942 року. Потім на цю посаду заступив відомий адвокат та громадський діяч д-р Генрік Ландсберг, якого через кілька місяців німці повісили під час “августовської” акції 1942 року. І нарешті, у вересні 1942 року головою юденрату було призначено доктора Едуарда Еберзона. Він був людиною порядною, але слабовільною і не мав жодного впливу ані серед євреїв, ані серед німців. Його вбили у лютому 1943 року разом з іншими членами юденрату.
Історія існування львівського юденрату надзвичайно трагічна. Німцям він був потрібний виключно для забезпечення виконання своїх наказів та розпоряджень. Та не зважаючи на це, орган, чия діяльність проходила в умовах однієї безперервної кривавої акції, весь час намагався якось налагодити життя євреїв Львова. Окрім поставок робочої сили, збору податків, фінансових питань, керування промисловістю та торгівлею, співробітники юденрату відповідали за утримання закладів соціальної допомоги (поліклінік, лікарень, сирітських притулків, дешевих їдалень і т. п.), за розміщення біженців, забезпечення населення продовольством, за пожежну охорону, що складалася з добровільців. Таємно від німців юденрат займався також питаннями освіти, релігії та культури. Це здається неймовірним, але у львівському гетто діяли 4 лікарні та 3 поліклініки, в умовах підпілля проводилися зайняття зі школярами, таємно випікалася маца напередодні свята Песах. Випускалася навіть, хоча і з великими труднощами, газета, точніше - інформаційній листок на німецькій мові (“Повідомлення Єврейської ради Лемберга єврейській громаді”). Є також свідоцтва про те, що таємно велася також хроніка львівського гетто, яку, на жаль, так і не вдалося знайти.

Тексти та свідоцтв

1.

“У керівництва Львівського гетто не було можливості офіційно займатися будь-якими питаннями освіти та культури, як це було в інших польских гетто. Це пояснювалося тим, що євреї Львова не знали жодного дня перепочинку - відразу за періодом перших погромів настала черга “великих” акцій, яка скінчилася повною ліквідацією гетто.

Незважаючи на це, на приватних квартирах діяли нелегальні гуртки, в яких єврейська молодь мала змогу продовжити освіту. Культурно-просвітні міроприємства проводились уцілілими членами молодіжних організацій, які намагалися триматися разом: продовжувалося також неформальне культурне життя. В одному з приміщень Юденрату проводились літературні вечори. Одним з їх ініціаторів був Хенрік Граф, в них приймали участь журналісти, письменники і поети, котрі читали слухачам свої твори. У Львівському гетто продовжували творити Яков Шудрик, Давід Кенігсберг, Ірахміель Грін та його жінка Хелена, доки всі вони не потрапили до рук вбивць. Група єврейських істориків, в їх числі Яков Шааль, займалася збором матеріалу про єврейське життя у роки окупації. Яков Шааль загинув під час августіської акції 1942 року, разом з ним зник увесь зібраний ним архів”.

 

 Енциклопедія Єврейських Громад, Польща - Західна Галичина, Яд Вашем, Ієрусалім, 1983, стор. 40 (іврит)

2.

“Д-р Йозеф Парнас, перший голова львівського юденрату... заступив на цю посаду у липні 1941 року. Юрист за освітою, він багато років працював адвокатом... Сім’я його володіла кількома маєтками і була відома своїм багатством. Під час першої світової війни він був ротмістром австрійської кавалерії. На момент призначення його головою юденрату йому було майже 70 років. ...Він не виказував жодних ознак підлесливості чи страху перед німецькою владою. Не раз він мужньо відмовлявся виконувати їх вимоги. Він не міг і не бажав звикнутися з німецькими “методами праці”.

У жовтні 1941 року гестапо зажадало, щоб єврейська громада передала 500 здорових молодих чоловіків для відправлення у табори примусової праці, що були вже засновані тоді у Львові та області. Доктор Парнас, розуміючи, до чого це приведе, рішуче відмовився брати у цьому участь. Громада та її органи були створені, сказав він, не для того, щоб посилати євреїв на смерть. Його незворушна відповідь: “Людей не віддам!” - вирішила його долю.

Того ж дня (у жовтні 1941 року) гестапівці оточили будинок Єврейської ради на Старотандитній вулиці та заарештували майже усіх службовців на чолі з доктором Парнасом. Заарештованих загнали до невеликої вантажівки, д-ра Парнаса звалили на землю та почали бити і топтати ногами. Після того, як 500 молодих чоловіків були відправлені до трудових таборів, усіх службовців, окрім доктора Парнаса, відпустили. Він залишився ув’язненим до кінця жовтня 1941 року, після чого його було вбито у тюрмі на вулиці Лонцького”.

Еліягу Йонес. Євреї Львова в роки Другої світової війни і Голокосту європейського єврейства 1939-1944 (на російській мові), Ієрусалім 1999, стор. 115

3.

“У кімнаті чекань юденрату, на вул. Старотандитній 2а, ми виявили багато людей, які очікували бесіди з д-ром Ландесбергом. Уперед-назад снували німецькі офіцери. Безперервно дзвонив телефон. Атмосфера була похмурою і нервозною. Через півгодини д-р Ландесберг запросив нас до себе. Він був блідий і виглядав стомленим, вираз його обличчя не міг приховати очевидних наслідків страшної внутрішньої боротьби. Людина, відома своїм умінням володіти собою, була знервованою і розгубленою. Ми почали прямо зі суті справи. Ми пояснили, що в страшні часи іспитів наш обов’язок привернути увагу керівника такої великої єврейської громади до величезної відповідальності, яку він покладає на себе, підкорюючись німецьким наказам. Наслідкючи єврейські закони і моральні принціпи, він мусить шукати інших шляхів. Якщо до нас прийшли вороги і кажуть: “Приведіть до нас одного з вас, щоб ми могли убити його. Якщо ви цього не зробите, ми уб’ємо всіх” - краще померти всім, але жодного єврея не віддати ворогу. Саме в цьому полягають принципи Галахи.
Ми побачили, що торкнулися відкритої рани. Його обличчя набуло лютого виразу, і він вигукнув: “Вам здається, панове, що ви живете у довоєнні часи і що ви прийшли до голови религійного Кагалу. Дозвольте мені вам повідомити, що часи повністю змінилися. Ми більше не религійна громада, а інструмент для виконання наказів гестапо...”

Він не скінчив фрази, але ми зрозуміли, що він хотів сказати. Він не збирався йти проти гестапо і ризикувати своїм життям. Таке поводження, мабуть, можна було зрозуміти з людської точки зору, але його важко було простити головному представнику великої єврейської громади. Часи дійсно змінилися, але закон Тори, мораль та її основи залишилися незмінними.

Не мені судити доктора Ландесберга. Усе, що я можу зробити, це розповісти усе, як було, доклавши зусиль, щоб моя розповідь була якомога більш точною і об’єктивною. Історія сама усе розсудить.” 

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 71-72 

4.

“Відділ соціального забезпечення... не одержував ніякої допомоги зовні і мав у своєму розпорядженні лише окремі внески в розмірі декількох тисяч злотих, що зрідка діставалися йому від правління юденрату, а також ті суми, що йому пощастило зібрати серед єврейського населення.

У межах гетто відділ соціального забезпечення співробітничав із незалежною єврейською організацією - Допомоговим Комітетом, штаб-квартира якого знаходилася у Кракові. Ці дві установи робили все можливе, аби полегшити нужденність своїх членів, дехто одержував постійну допомогу, тоді як іншим надавали підтримку лише час від часу. Були відкриті громадські кухні та чайні. Але цього було недостатньо, щоб задовольнити потреби голодного знедоленого населення. Ці потреби були невичерпними”. 

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 47

5.

“...д-р Парнас намагався віднайти шляхи відродження релігійних організацій. Подібно до інших євреїв, він вірив, що теперішня хвиля гонінь коли-небудь згасне, життя євреїв стабілізується і почне поступово відновлюватися. Виходячи з цього припущення, він розпочав реорганізацію рабината. Всі ортодоксальні рабини, що працювали в період між двома війнами, були ще живі...

Проте повного поновлення релігійного життя не відбулося. З цього боку ситуація у Львові була значно гіршою, ніж у повітових містах. У зв’язку з забороною привселюдних богослужінь євреї були змушені збиратися в міньян на приватних квартирах для таємного читання молитов. Якщо хтось виявляв такий міньян - звичайно це був дворник-“арієць” - і повідомляв поліцію, усіх, що молилися разом, із хазяїном квартири, вели у в’язницю на вулицю Лонцького. Відтіля ніхто не повертався. В перші дні після окупації німці посилено шукали рабинів. 

Минуло досить днів поки рабинат вирішив постати перед публікою в образі відділу у справах релігії. (Через те, що євреям релігійне життя було заборонене абсолютно, релігійний відділ діяв під назвою відділу культури - прим.) Це відбулося пізньої осені 1941 року, коли стотисячна єврейська громада поставила питання про надання кошерного м’яса, освячення шлюбу і винесення судових рішень у випадках розлучень. З важким серцем підписував рабин контракт про шлюб... Підписані документи про розлучення підлягали поданню німецькому судові, що являло собою ще більшу небезпеку. Підписуючи подібний документ, рабин практично віддавав себе до рук німців, тому що цим він підтверджував той факт, що у Львові існують рабини. Але в нього не було іншого вибору.

...Кожний відчував, що це остання глава в історії Львівського рабинату. І “останні могікани” вирішили покинути цей світ із гідністю. По суті жоден з них не вижив.” 

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 49 - 50

6.

“Зовсім інший футбол відбувався у львівському гетто, де опинилися футболісти львівського єврейського клубу “Гасмонея”( Єврейський клуб засновано у 1908 році, існував до вересня 1939 року. На початку свого утворення називався ЖКС (Жидівський Спортивний Клуб) Провів 2 сезони в першій (головній) лізі Польщі - з 1927 до 1928. Найвище місце - 11-е в 1927 році. Три футболісти клубу виступали за національну збірну Польщі.). Більшість з гравців загинула у гетто, або в таборі смерті, створенному німцями за Янівським цвинтарем. Загинув там і дуже популярний З.Штайерман. В таборі німці теж влаштовували футбольні матчі: "в'язні"-"охорона". Після одного такого матчу, який виграли заарештовані - 3:1, а два голи забив Штайерман, п'яний есесовець застрілив кращого гравця.”

Ю.Михалюк, Р. Мелех, Ю. Назаркевич. Історія Львівського футболу, Львів,1999

Питяння:

• Чи врятувала когось особиста мужність доктора Парнаса?
• Які реальні можливості мало керівництво юденрату?
• Чому доля усіх керівників гетто була однаковою, незалежно від їх згоди (чи незгоди) співробітничати з німцями?
• В чому було призначення німецьких заборонень у сфері освіти, культури та религії?
• Чому у перші дні окупації німці посилено розшукували саме рабинів?
• Чому рабини та прості віруючі ризикували життям заради можливості творити молитву чи правильно оформити шлюб або розлучення?
• Для чого потрібні були німцям футбольні матчі за участю в’язнів, та що значив спорт у гетто і таборі для самих євреїв?
• Чим відрізнявся Львівський Юденрат від Варшавського та Мінського?
• Чи можна провести паралелі між поведінкою Адама Чернякова у Варшаві, Мушкіна - у Мінську, та Парнаса у Львові?

Питання:

• Чи давало таке посвідчення його власнику якусь гарантію безпеки?

Тексти та свідоцтва

1.

“...Різні промислові підприємства Німеччини та Австрії... відкрили у Львові і таборах примусової праці навколо міста свої філії, що забезпечували в основному військові потреби Німеччини. Євреї боролися за робочі місця, сподіваючись, що праця врятує їх від загибелі.

Однак СС, що було зайняте виключно проведенням у життя принципів нацистської ідеології, вважало існування підприємств, де використовували єврейську працю, небажаним, тому що бачили в цьому перешкоду на шляху “остаточного рішення єврейського питання”. Представники підприємників намагалися знайти підтримку навіть у Берлині. Але зрештою перевагу було віддано ідеології, що виявилася важнішою за інші міркування - навіть за небезпеку воєнної поразки”.

Еліягу Йонес.Євреї Львова у роки Другої світової війни та Голокосту європейського єврейства 1939 - 1944 (на російській мові), Ієрусалім, 1999. стор. 355

2.

“То було восени 1942 року. Дощові хмари стояли над містом Львовом. Початок місяця листопада приніс вже й морози... Прямую до відділу, що займається прибиранням з вулиць поламаних машин, заліза і т.п... О шостій починається робочий день... Без чверті дванадцять - дзвін. Здивовані ми припиняемо роботу... дивимося навколо та бачимо щось незвичайне; усі ходи перекриті, а солдати - наші начальники, із автоматами у руках... Швидко прийшли офіцери на чолі з майором. Усі одразу ж впізнали його за високим зрістом та обличчям, схожим на морду расового англійського бульдога. “Починаючи з сьогоднішнього дня, не будете після роботи повертатися до гетто. Мої солдати будуть сопроводжувати вас до табору примусової праці СС”, сказав він та пішов, а слідом за ним - офіцери. Побудованих у 5 колон нас повели Яновською вулицею у бік концетраційного табору”. 

Спогади Степана Якимовича Шенфельда, “Табір примусової праці” (1943), Невідома Чорна книга (на російській мові), упорядники Ілія Альтман, Іцхак Арад, видавництво Яд Вашем, Ієрусалім - Москва, 1993, стор. 74-75

Питання:

• Чому Третій Рейх усупереч будь-якій логіці відмовляється від використання майже безкоштовної єврейської робочої сили, настільки необхідної для воєнної промисловості у критичній для Німеччини час?
• Чи відрізнялася у чомусь примусова праця для євреїв і неєвреїв?
• Як виправдував себе принцип «праця, як шлях до врятування» у Львові, Мінську та Варшаві?

Тексти та свідоцтв

1.

“Відомий випадок з офіцером єврейської поліції Вайнштейном, що до війни був директором львівської гімназії “Тарбут”. 16 березня 1943 року єврейський робітник вбив есесівця. У відповідь німці затримали... кілька офіцерів єврейської поліції та повісили їх. Згідно з однією з версій есесівці скористувалися цим приводом, щоб вчинити розправу саме над тими офіцерами єврейської поліції, що здавалися їм підозрілими і намагались ухилитися від співробітництва з гестапо. Коли Вайнштейна тягли на шибеницю, він виголосив цілу промову проти гітлерівців. Згідно з іншою версією, він плюнув в обличчя одному з есесівців і вигукнув: “Геть гітлерівський уряд!” Один з учасників підпілля, Авраам Гольдберг, розповідає у своїх спогадах, що у тих найважчих умовах, у яких доводилося діяти підпіллю, один з його товаришів - Бомек - висунув ідею переговорити з офіцерами єврейської поліції.

“Одним з самих пристойних людей серед командирів єврейської поліції був д-р Балк, що передав підпіллю інформацію про план ліквідації усього гетто.”

Еліягу Йонес.Євреї Львова у роки Другої світової війни та Голокосту європейського єврейства 1939 - 1944 (на російській мові), Ієрусалім, 1999, стор. 145 - 146

2.

“У січні 1943 року після поразки німців під Сталінградом, у Львівському гетто було організовано озброєний комітет для боротьби з німцями. Між іншими у цей комітет увійшли представник гетто єврейський поет Семен (Яков) Шудрик та представник табору поет Саня Фрідман.

Організація налагодила зв’язок з польским комітетом та почала видавати підпільну газету, що розповсюджувалася з рук у руки. На зібрані кошти придбали револьвери; декотрим в’язням, що працювали у німецьких військових організаціях вдалося викрасти зброю. Незабаром почалося таємне військове навчання. Делегати комітету пробралися до Бродів, щоб встановити зв’язок із волинськими партизанами. Серед них була жінка-лікар Ліна Гольдберг, яка з ентузіазмом приступила до організації партизанського руху у Львові. До гетто безупинно надходила зброя. Люди, що поверталися з роботи приносили ії разом з продуктами. Якось під час обшуку біля воріт німці знайшли у одного юнака зброю. Його розстріляли на місці. З того часу почалися часті обшуки у казармах. На вулиці Локетка був виявлений склад зброї. Німці шукали тих, хто його зробив, але не змогли їх знайти.

Групами та поодинці люди почали тікати з гетто. Комітет вишукував всіляки засоби, щоб переправити людей до Бродів, щоб заснувати там центр збройного опору...

...Небагатьом патризанам вдалося вийти з оточення та пробратися до Люблінських лісів, щоб там продовжити боротьбу. Інші загинули смертю героїв із зброєю в руках. Жоден з них не здався німцям живим”.

“Чорна книга”(на російській мові). Упорядкована під редакцією Василя Гроссмана та Ілії Еренбурга. Ієрусалім, 2002, друге видання. Свідоцтво І.Герц та Нафталі Нахта, стор. 114-115

3.

“...у липні 1943 року Львівське гетто було ліквідовано, а всі його мешканці знищені. Під час акції остаточної ликвідації у гетто спалахнуло збройне повстання, що вразило німців своєю силою і несподіваністю та привело до відчутних втрат з їх боку. 14 днів жменька захисників зі зброєю у руках боролися з переважаючими їх за численністю та озброєнням силами нацистів. Тільки після того, як німці почали будинок за будинком руйнувати та підпалювати гетто, їм вдалося придушити опір. Усі повсталі загинули у бою”.

Еліягу Йонес.Євреї Львова у роки Другої світової війни та Голокосту європейського єврейства 1939 - 1944 (на російській мові), Ієрусалім, 1999, стор. 356

4.

“Особисто потрібно сказати про антинацистське підпілля у Львівському гетто, що прагнуло активних дій проти окупантів. Очолювали його поет Яков Шудрик та адвокат Єжи Горович (Мундик). Вони сподівалися організувати широкий вихід молоді з гетто у ліси для створення там партизанських загонів. Їм вдалося налагодити контакти з представниками Армії Людової та антифашистської підпільно-партизанської організаціі - Народною гвардією імені Івана Франка. Представники Армії Крайової заявили, що вони не бажають мати нічого спільного з євреями і відмовилися від будь-яких контактів.

У березні 1943 р. Львівське підпілля встановило зв’язок з підпіллям Бродівського гетто. На протязі квітня 1943 року до бункерів у бродівських лісах було переправлено з Львівського гетто кілька груп підготовленої до боротьби молоді на чолі з Мундиком. 
...15 травня 1945 р. гестапівцям вдалося заманити у пастку 17 підпільників-євреїв - втікачів з Львівського гетто, які повинні були приєднатися до бродівських партизанів. Захоплені зненацька євреї не встигли вчинити опір - їх обеззброїли, а потім знищили. На слідуючий день, 16 травня, гестапівці з жандармами увірвалися до квартири Я. Шудрика. Він героїчно оборонявся, але загинув у нерівній боротьбі”.

Єврейський опір в Україні в період Голокосту. Збірник наукових статей за редакцією М.І. Тяглого, Дніпропетровськ - Запоріжжя, 2004, стор. 99-100

5.

«...1 червня 1943 року на територію Львівського гетто в’їхали машини з гестапівцями, щоб знищити останніх його мешканців. Навіть сьогодні, після того як минуло більше ніж півсторіччя, між істориками не припиняються суперечки про те, чи дійсно було повстання у Львівському гетто. Очевидно, що у Львові не було повстання такого масштабу, як у Варшавському, Білостоцькому або Вільненському гетто. Після втечі найбільш підготовленої молоді до бродівських лісів та ще кількох невдалих втеч у травні 1943 р., підпіллю Львівського гетто вже не вистачало сил. І все ж таки під час його ліквідації євреї вчинили відчайдушний опір нацистським катам. На протязі трьох днів погано озброєні групи підпільників вели боротьбу із переважаючими силами гітлерівців.

...”Великою кров’ю - пише дослідник,- доводилося платити за гідність та свободу, тому що у жорстоких умовах гетто неможливо було за такі украй стислі терміни навчити військовій справі громадянське населення, котрому протистояли треновані вбивці, озброєні артилерією та вогнеметами”.

...Оточені з усіх боків великими силами ворога бійці львівського гетто гинули зі зброєю у руках, але не здавалися. Групенфюрер Катцман доповідав: “Євреї готові використати усі можливі засоби, аби уникнути евакуації. Вони не тільки намагаються втекти з гетто, але ховаються у кожному кутку, у трубах, димохідах, колекторах. Вони будують тунелі попід будинками. Вони розширюють підвали... Вони риють підземні траншеї та споруджують хитромудрі схрони на горищах, у мансардах, у клунях і т. п. Щоб запобігти втрат, украй необхідно було із самого початку діяти з особливою жорстокістю. При цьому ми були змушені підпалити та підірвати багато будинків... Під час очищення єврейського району необхідно було витягнути з усіляких притулків останки трьох тисяч осіб, що скінчили життя самогубством за допомогою отрути”

Єврейський опір в Україні в період Голокосту. Збірник наукових статей за редакцією М.І. Тяглого, Дніпропетровськ - Запоріжжя, 2004, стор. 100- 101

6.

Восени 1943 року нацистське керівництво дистрикту “Галіція” вирішило остаточно ліквідувати усіх в’язнів Яновського табору, в тому числі особливу команду євреїв, що повінна була знищувати сліди нацистських злочинів (її називали «бригадою смерті»). В’язні «бригади смерті», якою керував Херхес, дізналися про плани гітлерівців.

...19 листопада 1943 г. Херхес таємно скликав керівників бойових “четвірок” у майстерні, де виготовлялись пристосування для спалення мертвих тіл. Він звернувся до молоді із словами: “Колеги та браття! Настав час життя чи смерті. Вранці згоримо або опинимось на волі. Чи не краще полягти від кулі та загинути з гідністю за волю, аніж до самої смерті надійно прислужувати? Допомагати їм нищити та приховувати сліди вбивств? Не буде цього!”

Єврейський опір в Україні в період Голокосту. Збірник наукових статей за редакцією М.І. Тяглого, Дніпропетровськ - Запоріжжя, 2004, стор.101

Питання:

• Які особливості єврейського руху опору взагалі і Львівського зокрема ви можете визначити по цих документах?
• Порівняйте єврейський рух опору у Львівському гетто з підпільною діяльністю у Мінському гетто та з повстанням у Варшавському гетто.
• Звідки по-вашому виник стереотип про євреїв, що нібито “не воювали” та “не боролися”?

Ми вже відзначали, що масове винищення львівського єврейства не обійшлось без активної участі місцевого населення. Нацистській пропаганді вдалося максимально роздути антисемітську істерію, вміло “граючи” на націоналістичних почуттях українців. Не можна не відзначити також атмосферу залякування та террору, що панувала на окупованих теріторіях. Тим, хто наважувалися надати допомогу приреченим на смерть євреям, загрожувала смертна кара. Але попри всі загрози такі люди існували. Серед них були українці і поляки, віруючи та атеїсти, комуністи та члени ОУН, люди освічені, а іноді майже неписьменні. В ізраїльському інституті Яд Вашем для визначення заслуг тих, хто ризикував життям, рятуючи євреїв, затверджено почесне звання “Праведник народів світу”.

Тексти та свідоцтва

1.

«Оголошення! За злочин, передбачений § 1 і § 2 Розпорядження про боротьбу з замахами на німецьку справу відбудови у генералгубернаторстві від 2. 10. 1943 р. (Вісник розпоряджень для генералгубернаторства ч. 82 С. 589), засуджені на смерть наглим судом поліції Безпеки і СД Галицької області.

1. Кузитис Павло з Мельні за участь у заборонених організаціях.
2. Кривень Михайло з Мельні за участь у заборонених організаціях.
3. Трошковські Міхал з Данилич за участь у заборонених організаціях.
4. Бойко Володимир з Колоколина за участь у заборонених організаціях.
5. Крушковська Марія уроджена Бобекова з Лембергу за переховування жидів.
6. П'ястун Міхал з Лембергу за переховування жидів.
7. Скомпський Казімеж з Лембергу за участь у переховуванні жидів.
8. Ковальчик Здіслав з Лембергу за переховування жидів, участь у заборонених організаціях.
9. Нагорний Ян з Корчова за безправне посідання зброї.
10. Суш Настя уроджена Дяченко з Руданець за переховування жидів.
11. Бекер Гжегож з Лембергу за підтримку банд, опір державній владі.
12. Іжек Юлія з Лембергу за переховування жидів.
13. Слядовська Галина уроджена Клименєвська з Лембергу за переховування жидів.
14. Малявська Вікторія уроджена Вільчинска з Лембергу за переховування жидів.
15. Йозефек Броніслав з Лембергу за переховування жидів.
16. Йозефек Марія уроджена Сльовіч з Лембергу за переховування жидів".

Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Київ 2000. Видання друге, виправлене і доповнене. Книга на сайті Інститута Юдаїки: https://www.judaica.kiev.ua/kovba.htm

2.

Свідоцтво Давида Кахане про врятування його та його близьких у резиденції митрополита Шептицького (про роль митрополита української греко-католицької церкви Андрія Шептицького у врятуванні євреїв досі не стихають суперечки. Діяльність Андрія Шептицького заслуговує окремого дослідження, тому тут ми навмисне не будемо зупинятися на його надзвичайно складній постаті - прим.)

...На другий день свого перебування в палаці я удостоївся візиту ігумена Климентія Шептицького (брат митрополита Андрія - прим.). Він кілька годин провів у відгородженому для мене закутку бібліотеки, розраджуючи мене і розповідаючи про мою дружину і дочку. З огляду на необхідність дотримання безпеки він відмовився назвати місце, де вони ховаються. У ці часи важких іспитів, сказав він, ніхто не знає, що принесе наступний день. Хтось із нас може потрапити в руки гестапівців і під катуваннями розповісти їм про укриття. Зараз мені достатньо знати, що вони здорові й перебувають у безпеці. Мою дружину забезпечили надійними українськими документами і вона працює в місті, а дитину влаштували у дитячий будинок. Його м’яка, втішлива промова суперечила суворому, аскетичному вигляду його обличчя. Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу і щиро нам співчуває, сприймаючи наші муки, як свої власні. Якось він мені пообіцяв, від свого імені і від імені митрополита зробити все можливе, щоб врятувати єврейських дітей. “Але я повинен сказати, - додав він, - що це дуже важке завдання. Не кожен здатен піднятися до того, щоб ризикувати своїм життям заради порятунку єврея. Не кожний готовий до такого вчинку...

Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003, стор. 164

3.

«Лише в останні три роки Праведниками народів світу поіменовано чимало українців, завдяки інформації як з України, так і з Ізраїлю.
Серед них чимало галичан.
Вовкотруб Григорій та Вовкотруб Марія з Золочева, Львівської області, посмертно. Їхні свідоцтва отримали донька Амарій Стефанія Григоріївна і син Вовкотруб Іван Григорович. Ольшанська Ольга, зі Львова, посмертно. Її свідоцтво отримала сестра Кулинич Стефанія. Отець Стек (Марко) - грекокатолицький священик. 
Климентій Шептицький - брат Митрополита Шептицького. 
Свідоцтва отця Стека і Клементія Шептицького отримав отець Йосиф, пріор відновленого у Львові монастиря Студитів.
Шевчук Євгенія, старенька скромна львів'янка. 
Юлія Шепаняк (Лосото), нагороду якої вручено її онуці Ларисі Матчишин».

Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Київ 2000. Видання друге, виправлене і доповнене. Книга на сайті Інститута Юдаїки: https://www.judaica.kiev.ua/kovba.htm

Пелагія Лозинська.

Письменниця Пелагія Лозинська (літературний псевдонім - Казіміра Порай) була жінкою єврейського адвоката, доктора Юліуша Шпарбера.

З перших днів нацистської окупації і до самого визволення вона віддано допомагала не тільки власному чоловікові, але й тим, кому тільки могла. Троє членів сім’ї Прага - мати з двома доньками - знайшли притулок в її будинку. З 2 липня 1941 року Лозинська вела щоденник, де вона у подробицях описала усе, чому вона особисто була свідком. Вона своїми очима бачила те, що творили у Львові нацисти та їх посібники. Вона також писала про те, якій небезпеці піддається той, хто переховує євреїв. В останньому запису від 24 липня 1944 року Лозинська пише: «...Радість моя безмежна. Разом зі со мною святкує визволення сімейство Прага. Сьогодні - найзначніший день у моєму житті. Чому? Тому що я змогла щось зробити - змогла врятувати чоловіка і ще три життя - матері і двох її дітей...».
30 листопада 1966 року Яд Вашем визнав Пелагію Лозинську Праведницею Народів Світу.

Питання:

• Прочитайте документ №1. Як можна уявити, що, прочитавше таке оголошення, хтось наважиться на те, щоб надати будь-яку допомогу євреям?
• Спробуйте пояснити мотивацію тих, кого ми називаємо «Праведниками народів світу». (На конкретних прикладах - Климентія Шептицького та Пелагії Лозинської).

Тексти та свідоцтв

1.

Місця масового знищення були і в самому Львові та його околицях. Найбільший табір знаходився на вулиці Янівській, поблизу від неї - у Пісках проводилися масові розстріли.
Янівський табір, який спочатку був призначений нібито для вікористання єврейської робочої сили у німецькій промисловості, дуже швидко перетворився на табір смерті і став центром спеціальної підготовки командирів-есесівців. Майбутні начальники таборів на практиці освоювали тут систему садистських тортур та знищення в’язнів.

Еліягу Йонес. Євреї Львова у роки Другої світової війни та Голокосту європейського єврейства 1939 - 1944 (на російській мові), Ієрусалім, 1999, 357-358

2.

У таборі (Янівському) діяли вершки есесівських бандитів - заслужені учні майстрів з Дахау та Маутхаузена. Янівський табір - це німецкий Оксфорд, професорами якого були арістократи гітлерівської Германії.

Швидко скінчивши “універсітет” вчорашні учні гітлерівського начальника Гебауера роз’їзджалися у різні сторони Західної України та починали «самостійну» діяльність. До Львова привозили також недосвідчених есесівців, навчали їх мистецтву вбивати й катувати свої жертви та різним іншим жорстокістям. Якщо керівництво приходило до висновку, що молоді есесівці вже досить підготовлені, їх відправляли на криваву роботу у провінційні табори. І, навпаки, якщо хтось у провінції встигав придбати славу витонченого ката і “знавця” своєї справи, його переводили до Янівського концтабору. Тут його з пошаною зустрічали менш талановиті колеги. Як правило, ці кати змагалися одне з одним, удосконалюючи засоби та методи тортур.

“Чорна книга”(на російській мові). Упорядкована під редакцією Василя Гроссмана та Ілії Еренбурга. Ієрусалім, 2002, друге видання. Свідоцтво І.Герц та Нафталі Нахта, стор. 109

3.

а) Останній концерт оркестру Янівського табору

Тортури й знущання проводились під музику. З цією метою вони організували спеціальний оркестр з ув’язнених. Керувати оркестром примусили професора Штрикса та відомого диригента Мунда. Композиторам німці запропонували створити особливу мелодію, яку назвали «Танго смерті». Незадовго до ліквідації табору німці розстріляли усіх оркестрантів. Членам суду далі будуть представлені фотодокументи - знімки цього «оркестру смерті».

Виступ помічника головного обвинувача від СРСР Л.Н.Смирнова Стенограма засідань військового трибуналу від 14, 15, 18, 19 лютого 1946 р.
Нюренберзький процес. Документ № 61 (ЦДАОР СРСР, ф.7445, 1, 26)

Питання:

• Чим був цей оркестр для музикантів?
• Навіщо він був потрібен німцям?

6.

Наприкінці 1980 року в часописі «Новое время» було надруковано статтю про Янівський табір. Цей примірник став бібліографічною рідкістю, але ось що вдалося знайти зараз в Інтернеті.

«...У Янівському таборі під Львовом під час екзекуцій оркестр із ув’язнених музикантів грав «Танго смерті», а незадовго перед приходом радянських військ усі оркестранти, просто під час останнього виконання цієї музики, що стала символом жаху, на чолі з диригентом львівської опери Мундтом та професором львівської консерваторії Штриксом, також були розстріляні у дусі вагнеровських містерій та на зразок «Прощальної сімфонії» Гайдна.

Спроба відновити «Танго смерті» не увінчалася успіхом - ноти не збереглися, а декілька уцілілих в’язнів при спробі відтворити мелодію по пам’яті впадали в транс або заходилися в риданнях...»

“Остаточне рішення єврейського питання” для долі польського єврейства почалося з будівництва трьох таборів смерті наприкінці 1941 року. Будівництво велося у рамках операції “Рейнгард” (Action Reinhard), що одержала ім'я її натхненника Рейнгарда Гейдріха. Три цих табори - Белжець, Собібор і Треблінка (Belzec, Sobibor, Treblinka) - були розташовані на території генерал-губернаторства та призначалися для винищення польського і частково, радянського єврейства. У цілому понад 2 000 000 євреїв було вбито у таборах “Рейнгард”. 

Саме у Белжець, що знаходився на залізничній трасі Львів - Люблін, неподалік від українського кордону, депортували євреїв Львівського гетто. Усього в цьому таборі було знищено більше 600 000 євреїв зі східної частини польського генерал-губернаторства. Шість його газових камер працювали до самого кінця 1942 року; весною 1943 року вони були зруйновані самими німцями.

Питання:

• Навіщо треба було вимагати від приречених акуратно зв’язувати разом пару взуття та ставити її на відведене для неї місце?
• Що каже вам це фото про організацію нацистської «індустрії смерті»?

Текст

Після розгрому лісового єврейського партизанського загону під Бродами нацисти приступили до ліквідації Бродівського гетто. Це відбулося наприкінці травня 1943 року. Дві з половиною тисячі євреїв були доставлені до поїзду, що чекав на них, щоб депортувати до газових камер Белжеця. Під час посадки до транспорту євреї вчинили опір. Вони вбили чотирьох поліцаїв та кількох німців. Опір продовжувався і під час руху поїзда. Стіни деяких вагонів-платформ було виламано, що дало змогу втекти сотням приречених на смерть. Багатьом з них вдалось врятуватися, але значна частина загинула під колесами та від кулеметних черг супроводжуючої української поліції, яка розміщувалася на дахах вагонів.
Єврейський опір в Україні в період Голокосту. Збірник наукових статей за редакцією М.І. Тяглого, Дніпропетровськ - Запоріжжя, 2004, стор. 99-100

Питання:

• Чому всі табори смерті знаходилися на території Польщі?
• Чим, по-вашому, відрізняється Янівський табір від Белжеця?

Автори посібника    Іріт Абрамські, Ноа Сігал
Переклад з російської    Ноа Сігал

1. Леонідас Донскіс «Клайпеда на географічній карті сучасної пам’яті». Уривки з есею про пошуки ідентичності в місті 21 століття.Часопис “Потяг 76”, вагон №3, есеїстика.Портал www.potyah76.org.ua
2. Альфред Дьоблін. “Подорож до Польщі. Львів”. Часопис “Потяг 76”, вагон №6, нон-фікшн. Портал www.potyah76.org.ua
3. Давид Кахане. Щоденник Львівського гетто. Вид. “Дух і літера”, Київ, 2003
4. Еліягу Йонес. Євреї Львова у роки Другої світової війни і Голокосту європейського єврейства 1939-1944 (на російській мові), Ієрусалім 1999
5. Невідома Чорна книга (на російській мові), упорядники Ілія Альтман, Іцхак Арад, видавництво Яд Вашем, Ієрусалім - Москва, 1993
6. “Чорна книга”(на російській мові). Упорядкована під редакцією Василя Гроссмана та Ілії Еренбурга. Ієрусалім, 2002, друге видання
7. Стенограма засідань військового трибуналу від 14, 15, 18, 19 лютого 1946 р. Нюренберзький процес. Документ № 61. (ЦДАОР СРСР, ф.7445, 1, 26)
8. Єврейський опір в Україні в період Голокосту. Збірник наукових статей за редакцією М.І. Тяглого, Дніпропетровськ - Запоріжжя, 2004
9. Енциклопедія єврейських громад, Польща - Західна Галичина, Яд Вашем, Ієрусалім, 1983, стор. 40 (іврит)
10. Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Київ 2000. Видання друге, виправлене і доповнене. Книга на сайті Інститута Юдаїки: www.judaica.kiev.ua/kovba.htm