Спостерігачі “Bystanders”

Як можемо ми пояснити мовчання і бездіяльність „людей на стороні”? Історик Майкл Маррус вводить в сучасну термінологію поняття, яке він називає „негативною історією”. Це історія того, що не трапилось – історія бездіяльності, байдужості, бездушності, історія, яку легко осудити і набагато важче пояснити.1

Елі Візель, роблячи висновок з того, що трапилось між 1933 і 1945 роками, сказав: „Не було свободи і не було совісті. Вбивці вбивали. Бойня працювала. Жертви гинули. Світ мовчав”.2

Історія Голокосту – це великою мірою і історія „спостерігачів”. В даному контексті таким терміном ми позначаємо безпосереднього свідка, для якого існувала можливість зробити вибір між активним втручанням і пасивною співучастю. Ми говоримо про простих людей, які, в основному, продовжували вести нормальне життя, відсторонившись від жахливого, що коїлося навкруги: ростили дітей, влаштовували свій побут, поливали квіти, святкували дні народження і збирали ягоди в Понарському лісі... Питання, яке ми тут ставимо – це питання про те, де була та межа, яка змушувала пасивного свідка зробити вибір на користь тої або іншої сторони? Ми проаналізуємо саме такі прикордонні ситуації, коли лише ця невловима межа пролягала між повною байдужістю і співчуттям до тої або іншої сторони. 
„Сторонні спостерігачі”, „bystanders”, - це, по суті, не одна „сторона” чи група, а декілька груп діючих осіб: населення країн, на територіях яких відбувався Голокост; держави антигітлерівської коаліції – США, Велика Британія, СРСР; нейтральні держави; впливові всесвітні організації, і перед усім – Ватикан і міжнародний Червоний Хрест, а також єврейські общини вільного світу, в тому ж числі і єврейське населення Ерец-Ісраель ( підмандатної Палестини).3

Навіть поверхового погляду достатньо, щоб зрозуміти, наскільки різняться між собою перелічени вище групи - не тільки географічно, але і по реальним можливостям так чи інакше протидіяти тому, що відбувається. В даному посібнику ми розглянемо тільки першу з вище перерахованих груп – оточуюче неєврейське населення країн, на територіях яких відбувався Голокост, тому що для учбово-виховної роботи найважливішим є особистий, людський, а не загальнополітичний аспект проблеми.

• 1. 1
• 2. 2
• 3. 3

Серед п’яти, виділених Марусом категорій „людей на стороні”, саме від позиції місцевого населення, найбільш тісно пов’язаного з євреями у повсякденному житті, в значній мірі залежала їхня доля. Мова йде про мільйони жителів Європи, які довгі роки – від двохсот до тисячі років – жили пліч-о-пліч з євреями. Їх взаємовідносини переживали періоди спадів і підйомів до тих пір, поки в ХХ столітті народи Європи не стали свідками небачених в історії гонінь на єврейство, які закінчились масовим знищенням цілого народу. Можна було б очікувати, що населення окупованих країн виявить людську солідарність до євреїв, як до перших жертв нацизму, але цього не сталося по багатьом причинам.

Військова поразка і послідуюча за цим окупація не об’єднали людей проти спільного ворога, а навпаки, ще більш роздрібнили суспільство. Атмосфера недовіри і страху, що з’явилася після окупації, повернула суспільство до часів „законів джунглів”, коли кожний піклувався, в першу чергу, про власне виживання, потім – про власну родину і лише в останню чергу – про інших. Євреї одними з перших відчули це на собі, коли люди, які оточували їх, були байдужими щодо їхньої долі, а часто-густо і відкрито ворожими.

Ми не ставили за мету аналізувати поведінку поплічників, або, навпаки, тих, кого прийнято називати „праведниками народів світу” – нас цікавить звичайна людина, не негідник і не герой, обиватель, який в страшні роки хотів всього-на-всього вижити, але при цьому не міг не помічати поряд з собою загибелі цілого народу. Реакція цих людей на те, що відбувається не була однаковою –ми бачимо, як часом невидима межа, відокремлює співчуття від байдужості, а байдужість від майже співучасті. В цьому розумінні інформаційна насиченість даного посібника невід’ємна від педагогічних задач, які ставили перед собою автори. Учням пропонується матеріал про поведінку людини на межі, коли будь-яке відхилення від нейтралітету в ту або іншу сторону було для переслідуваних євреїв питанням життя і смерті. Були країни із більш стриманим окупаційним режимом, в яких допомога євреям не була пов’язана зі смертельною небезпекою. В той же час, в країнах, де нацистський режим відрізнявся крайньою жорстокістю, місцеве населення часом проявляло набагато більше співчуття чи готовності допомогти гнаним, ніж в інших місцях. На прикладі цього матеріалу ми хочемо дати учням можливість зрозуміти різницю між провиною і моральною відповідальністю за те, що відбувалось, між простою байдужості і пасивним співчуттям. Проблема не в тому, щоб винести „bystanders” судовий вирок за певні дії – більшість приведених нами документів свідчать саме про бездіяльність і про той суд, де людина відповідає тільки перед самим собою, – про суд власної совісті.

Злорадість

Маррус і Пакстон про реакцію жителів курортних міст Франції.

В курортній місцевості – на Лазурному березі і ще в декількох сільських районах, особливо на південному-заході Франції – місцеві жителі були настільки впевнені в приписуваній приїжджім євреям „шкідливості”, що, коли в серпні-вересні 1942 року почались депортації, „вони не змогли приховати свого задоволення, від того, що євреїв забирають геть” (Арьєж, 31 січня 1943 року).

Не тільки префект з Арьєжу, але і його колеги з районів Од, Крез і Луаре, на початку та наприкінці 1943 року, розповідали про те, що відчуття полегшення від зникнення євреїв повністю затьмарило те несхвалення, яке, в якійсь мірі, відчувалось після перших депортацій в не окупованій частині Франції... Запанувала думка про те, що приїжджі євреї представляють собою „проблему”, напряму пов’язану з занепадом Франції, і тому, будь-яка влада просто зобов’язана була накласти на них певні обмеження – ця думка успішно укоренилася навіть в колі деяких прихильників генерала де Голля.

Майкл Маррус, Роберт Пакстон, Франція Віші і євреї, с. 143 (англ.)

Із щоденника лікаря Олени Буйвідайте-Куторгене 
(червень-грудень 1941 року)

25 червня... Світлий, ясний, жаркий день. Німці в місті. Почалось... Сьогодні місто розкішно прикрашене литовськими національними прапорами... На вулицях багато озброєних людей з національними пов’язками. Люди дуже несимпатичні, звірячі, ходять з рушницями напереваги. Ведуть євреїв поодинці та групами, із тугою дивлюсь на них ...Врізався в пам’ять високий, елегантний єврей похилого віку з блідим обличчям, спокійним і повним рішучості, потім група жінок, старих людей.

Попереду однієї з таких груп йшла подружня пара; похилі люди, вони ніжно підтримували один одного. Мене вразило бліде обличчя молодого єврея в довгому сюртуку, він йшов з гордовитим, визивним виглядом... Натовп навкруги алеї Лайсвес знущався, зловтішався, сміявся над тими, хто проходив. До мене підійшла якась немолода дам зі слізьми на очах: „Як жахливо, що люди можуть радіти з такого приводу”. Я була приголомшена всім побаченим, розбита. Біля в’язниці стояло теж багато зацікавлених. Під’їхав запилений автобус голубого кольору з провінції. З нього вийшли тридцять євреїв, яких грубо підганяли. Коли вони проходили крізь шеренги озброєних, їм грубо, зі злістю кричали: „Скоріше!” Навкруги стояли і зловтішались. Звідки така злість, ця жорстокість З якоюсь хтивістю ведуть себе ці „партизани”, захопленні, напевно, відчуттям своєї влади, носяться навкруги з рушницями з виглядом переможців.

В. Гроссман, І. Еренбург (ред.), Чорна книга, Вільнюс Йад, 1993, с.300.

Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр. Роман-документ. 

Дід...ввалився в кімнату: 
– Вітаю вас! Ну!.. Завтра в Києві жодного жида більше не буде! Мабуть правду кажуть, що вони Хрещатик спалили. Слава тобі, Господи! Досить, розжиріли на нашій крові, зарази. Хай тепер їдуть в свою Палестину, хоча б німці з ними впораються. Вивозять їх! Наказ висить 
Ми стрімголов побігли всі на вулицю. На паркані була наклеєна афішка з поганого обгорткового паперу, без заголовку та без підпису:
„Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з’явитися в понеділок 29 вересня до 8 години ранку на розі Мельниковської і Дохтуровської (біля цвинтаря). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплі речі, білизну і т.д. ....”
...Я перечитав її два рази і чомусь холодок пройшов по шкірі. Ну дуже жорстоко, з якоюсь холодною ненавистю написано... 
...Це означає, що і Шурка Маца поїде?.. Мені стало жаль його, прикро назавжди з ним розлучитися. 
І раптом – несподівано для самого себе, якось стихійно – я подумав словами діда, навіть з його інтонацією і злобою: „А! Ну й що? От хай собі і їдуть в свою Палестину. Досить, розжиріли! Тут Україна, а вони, бачте, розплодились, розселились, як клопи. І Шурка Маца – теж жид пархатий, хитрий шкідливий, скільки книг у мене замахорив! Хай їдуть, без них буде краще, дід мій розумний, дід правий”.

Анатолій Кузнєцов (А. Анатолій), Бабин Яр. Роман - документ. Київ, Радянський письменник, 1991, с.69-70

Свідоцтва про погроми в Каунасі.

Одразу ж після німецького вторгнення в Каунас, 16-річня литовська дівчинка на ім’я Віра Сілкінайте йшла повз міських гаражів, розташованих в стороні від центру. Вона наткнулася на групу збуджених людей, і спочатку їй здалось, що це звичайна п’яна сварка. Підійшовши поближче, вона побачила, що один з них лежить на землі, тяжко дихаючи, а інші стоять навкруги, тримаючи в руках дубинки. Це не була бійка п’яниць – литовці, звільнені німцями з в’язниці, били смертельним боєм беззбройного єврея.

„Я злякалась до смерті, - розповідає вона, - я була паралізована страхом, я просто не можу передати, що я відчувала. До сих пір все це стоїть у мене перед очима. В натовпі, який спостерігав за вбивством, лунали схвальні вигуки і крики: „Бий жидів!”, а один з чоловіків підняв вище свого маленького синка, щоб тому було краще видно дійство”.

У Віри не укладалося в голові, як міг малюк на це дивитись. „Що з нього після цього виросте, якщо він взагалі розуміє, те що відбувається? Чого можна очікувати від тих, хто вигуками підтримує вбивць?”

Збереглися також німецькі свідоцтва і звіти, датовані тим же днем (26 червня 1941 року). В одному з них, написаному німецьким офіцером, сказано: „В натовпі було багато жінок, і вони піднімали вище дітей, або ж підставляли їм стільці та ящики, щоб було зручніше дивитись. Спочатку мені навіть здалося, що вони спостерігають за спортивним поєдинком, так азартно вони кричали, аплодували і сміялися”.

Lurence Reeth, The Nazis – a Warning from History, BBC. London, 2002 (Chapter V: „The road to Treblinka”, pp. 127-156).

Вирази облич спостерігаючи за наслідками погрому на знімку не видно. Чи можете собі ви уявити, що відчувають тут „люди на стороні”?

1. Що, по цим уривкам, переважає в такому відчутті, як злорадість: особисті комплекси або відчуття стада?
2. Чому німецький очевидець, який спостерігав за погромом в Каунасі, порівнює те, що він бачив на власні очі зі спортивним поєдинком?
3. Якими причинами люди пояснюють самим собі свою злорадість по відношенню до євреїв?

Страх

Із щоденника Анни Франк.
П’ятниця, 9 жовтня 1942 р. Сьогодні у мене тільки печальні звістки. Наших єврейських знайомих заарештовують цілими групами. В гестапо з ними поводяться буквально не по-людськи: женуть в вагони для скота, щоб повезти в Вестерборк, єврейський табір в Дренті. Міп (голландка, яка допомагала родині Франк у сховищі – прим.) розмовляла з людиною, котрій вдалось втекти звідти. Ця людина розповіла жахливі речі!
...Я шокована. Міп розповідає все так детально і схвильовано, вона переживає не менше нашого. Зовсім нещодавно на сходинки її будинку присіла стара кульгава єврейка, вона чекала машину гестапо. Старенька дуже боялась повітряних атак. Але Міп не наважилась впустити її в дім, та й ніхто б не наважився. Німці карають за подібну допомогу дуже суворо. 
Анна Франк. Сховище. Щоденник в листах: 12 червня 1942 – 1 серпня 1944 
Видання 2003 року. Видання: Uitgeverij Bert Bakker,Нідерланди. 
Переклад Юлії Могілевської.

Із щоденника Олени Буйвідайте-Куторгене

29 червня. ...Страх! Гніт його виснажує, обезсилює... І ці литовські значки, розкішно прикрашені, є захист, самозахист боязливих... 
30 червня. ...Жахливі дні... Проходять натовпи заарештованих євреїв. Серед євреїв панує страх, та і я весь час дрижу, дивлячись на страшні страждання, жорстокість, звірства, глум. Я вважаю, що головна причина жорстокості – це страх: мучать та вбивають із старанності, керовані раболіпним бажанням переконати нових хазяїв в готовності служити усіма засобами, ні перед чим не зупиняючись.

В. Гроссман, І. Еренбург (ред.), Чорна книга, Вільнюс Йад, 1993, с. 304-305.

• Що відображає обличчя випадкового перехожого на цьому знімку?

Лев Гінзбург. Безодня. 

...В Ростові, на подвір’ї будинку на вулиці Горького, – невеличкий флігель, кущі, залишки плюща, мабуть літом тут зелено. 
…Тут він жив. 
Дружина. Скільки було страху! При німцях. І потім…Краще про це не згадувати. Він вам сам все розповість. 
…З родини чиновника, сибіряк… Після громадянської війни – В Ростові, бухгалтер…Керівник ансамблю народних інструментів: грав на балалайці, гітарі, мандалині… 
В 1941 році – війна, ополчення. Вночі полк відступав від Новочеркаська, Затримали німці. Вдалося відпроситися, повернувся додому. 
Голодно. Хтось сказав, що в поліції, якщо туди поступити, «будуть добре годувати і дадуть документи».

– Я поступив до поліції. Обов’язки: слідкувати за порядком, обходити дільниці, виводити населення на роботу…Бували випадки, коли поступали доноси від провокаторів: в такій-то квартирі ховається комуніст, єврей… Йшов. Робив обшуки. Приводив підозрюваних до поліції.
– Ви не знали про розстріли, катування? 
– Особисто не бачив, але казали… 
– І Вам не жаль було людей? 
– Що робити… 
Він «виконував обов’язки». Але нікого із сусідів по будинку не видав, навіть допоміг декому. 
Коли почали реєструвати євреїв, до нього прийшов диригент духового оркестру, знав його «по лінії мистецтва». 
- Питає мене: «Що робити, чи з’являтися?..» Я сказав: «З’явись до них, напевно, такі спеціалісти, як ти, знадобляться…» Думаю, він мене послухався і загинув. Більше я його ніколи не зустрічав. 
В 1943 році… з німцями втік до Німеччини, працював бухгалтером на німецькому заводі. Коли прийшла Червона Армія, назвав себе військовополоненим, легко пройшов «госперевірку» і повернувся до Ростова. 
….Він знав, що його можуть впізнати, видати, як поліцейського, судити. - Я боявся. 
І він заліз під ліжко. 
Сімнадцять років він прожив під ліжком або у ларі для муки. 
…Зрідка він вилазив, слухав радіо, допомагав по господарству… 
Ця безкінечна процедура – переховування під ліжком – була головною деталлю життя всієї родини… 
…Нарешті, восени 1962 року син сказав: треба з’явитися. 
…Він з’явився із саквояжиком і заявив: 
- Я служив у поліції. 
На нього подивились із подивом. 
- Я сімнадцять років ховався. Заарештуйте мене. 
Його опитали і відпустили додому, сім років, як на нього розповсюджувалась амністія… …Я задаю ще декілька питань. Він каже, що після явки з повинною, хотів покінчити з собою. Страх – головна складова його життя – кінчився, життя втратило для нього будь-який сенс. Маючи, нарешті, можливість виходити на вулицю, він втратив мету, з якою дуже породнився: надійно сховатися.» 
Лев Гінзбург. Безодня

Розповідь, основана на документах (по матеріалам Краснодарського процесу над колишніми членами зондеркоманди СС 10-а, 1963 р.), Москва, «Радянський письменник». 1985, с.140-152.

Зі спогадів Іди Бєлозовської з Києва (опубліковано в: Черная книга. Издательство «Обериг» – К., 1991)

Діти залишились зі мною ще на шість днів, на шість днів продовжили їм життя. Всі ці шість днів вони не відходили від мене, тримаючись з обох сторін за низ моєї сукні, вони не грали, ніщо не могло розважити їх. Вони дивились невинними очима, не розуміючими, що таке життяі що таке смерть, і питали: «Тітко Іда, але скажи, мама ж повернеться, скажи ,що повернеться! Коли вона прийде?» Вони мовчали, і їх очі наповнювались сльозами, вони плакали мовчки. Плакати голосно не можна було, могли почути люди, і це стало б для всіх нас загибеллю. Я не плакала, я рухалась автоматично, наче я була дерев’яна, я заспокоювала їх і умовляла, що скоро скінчиться і мама повернеться. В моїй голові кружляли жахливі думки. Чому моя дитина тільки наполовину має право жити? Я поки що можу жити, оскільки вони хочуть зберегти мати для мого сина і їх онука, а мене, дорослу, легше сховати. Чим же завинили ці малі діти, де взяти для них життя? Чоловік ходив до всіх наших знайомих – росіян, з якими можна було поговорити, він просив і благав, щоб вони врятували бодай одну дитину, але всі намагання були марними, кожен боявся за своє життя…

1. Чому Міп, добрий друг родини Франк, в одному випадку діє як справжня праведниця, а в іншому – як типовий «bystander»?
2. Чи є зв'язок між відчуттям страху і проявом жорстокості по відношенню до євреїв?
3. Як ви думаєте, чому герой фрагменту з роману «Безодня» дає таку пораду своєму знайомому «по лінії мистецтва» єврею? Чи розуміє він, що відправляє людину на вірну загибель?
4. Чи може на справді, страх перетворитися на «головну складову життя»?
5. Яким було ставлення російського та українського населення Києва до дітей від змішаних шлюбів?

Байдужість

З есесівських звітів про реакцію французів на те, що відбувається в країні:

Не є можливим сприяти розповсюдженню анти єврейських настроїв серед французів на ідеологічній основі. Економічним заохоченням набагато легше притягти до боротьби з євреями. 
Штандартенфюрер СС Хельмут Кнюхен в січні 1941 року запропонував відправити в концентраційні табори 100 тис. паризьких євреїв, що, за його словами, повинно сприяти покращенню матеріального достатку багатьох французів.

Майкл Маррус, Роберт Пак стон, Франція Віші і євреї, с. 209 (англ..)

Свідоцтво Хільди Шерман (депортована з Німеччини в Ризьке гетто – Латвія)

Згідно з наказами гестапо, ми могли взяти з собою не більш, ніж 50 кг багажу, підстилку довжиною 70 і шириною 30 см та набір постільної білизни. Звичайно зрозуміло, що кожен намагався заштовхати у валізу всі найцінніші речі, оскільки ніхто не знав, скільки буде тривати так зване «переселення».

Отже, 10 грудня 1941 року ми сіли в поїзд. Я попрощалась зі своїми батьками. Мого чоловіка звали Курт Вінгер. Я була депортована разом з його родиною. Ми приїхали в Дюссельдорф на світанку. Треба було йти пішки з речами до скотобійні, де нас усіх збирали. Я пам’ятаю, що вже тоді люди похилого віку не могли нести свої валізи і кидали їх прямо на вулиці. Я бачила, як за нами спостерігали жителі міста. Вони не виходили на вулицю, дивлячись на нас з вікон. Я бачила, як ворушились занавіски. Ніхто не може сказати, що не бачили. Звичайно, вони бачили. Нас було більше тисячі.

Джерело: архів Яд Вашем 0.2/1145.

Із щоденника лікаря Олени Бувідайте-Куторгене 

15 грудня 1941 року… Зашли сьогодні до колеги: у неї тепло, комфортно, за гарним чайним столом сидять гості. Тик мирно, наче по-старому все благополучно. Мені стало не пособі, нудно, чужо. Я пішла з якоюсь образою. Помирають мільйони людей в окопах, на засніжених рівнинах мільйони сердець стискаються страшною тривогою, а тут, як ні в чому не бувало, розмовляють про моду, кравців, завивці і т.п.… 

В. Гроссман, И.Еренбург (ред.), Чорна книга Вільнюс, Йад, 1993, с. 322.

Передсмертний лист Артура Зігельбойма, 11 травня 1943 року5

Президенту Польської Республіки пану Владиславу Рачковичу. 
Голові уряду генералу Владиславу Сікорському. 
Зі своїм останнім словом звертаюсь я до вас, панове, а через вас – до польського уряду і народу, до урядів і народів країн-союзниць і до всієї совісті світу: я не можу більше жити і мовчати в годину, коли знищуються залишки польського єврейства. Друзі мої в Варшаві загинули в бою, як істинні герої зі зброєю в руках. Мені не пощастило загинути разом з ними, але душею я там – біля братських могил. Смертю своєю я хочу виразити свій останній протест проти байдужості, з якою світ дивиться на все це і робить тим самим можливим знищення єврейського народу.

І. Арад, І.Гутман, А. Маргалійот (ред.), Катастрофа в документах (іврит), Яд Вашем, Єрусалим, 1978, с. 258-260

Вікторія Барнетт. Bystanders

…У квітні 1944 року ще один невеличкий табір був відкритий по сусідству з селищем Мельк (на околицях Маутхаузена – прим.); більше третини його заручників загинули до 1945 року. До того, як був збудований крематорій в Мельку, тіла загиблих самі заручники доставляли до Маутхаузена. Щоденно колони заручників із Мелька проходили через усе місто до залізничної станції під байдужими, незрячими поглядами місцевого населення. Ця свідома сліпота, ці шори на очах, ця здатність не дивитися по сторонам, не помічати – були крайнім проявом байдужості і невтручання в те, що коїлося.

Victoria J. Barnett. Bystanders. Conscience and Complicity During the Holocaust. Greenwood Press, Westport, Connecticut - London, 1999, p. 8

1. Чому, на думку офіцера СС, не варто покладатися на ідеологічну мотивацію анти єврейських настроїв у Франції?
2. Які засоби вибирає польський поет для того, щоб описати прірву, відділяючу польських жителів Варшави від того, що відбувається в гетто? Яка позиція прочитується між строчками? Що говорить нам вірш про відношення поляків до повстання в Варшавському гетто?
3. Що відчувають жителі Дюссельдорфа, які стоять за закритими занавісками?
4. Які мотиви переважають у відчайдушному вчинку Зігельбойма?
5. Як можна пояснити байдужість жителів Мелька до страшенної повсякденності?

Безсильне співчуття жертвам

Співчуття жертвам у Франції

На фотографії: Баден-Баден, Німеччина, 1938. Євреї, змушені йти по вулиці з плакатом, на якому написано: «Бог нас не пробачив». Поворотний момент настав у липні 1942 року, коли почались депортації в табори смерті. Для багатьох французів (на відміну від їх уряду) було достатньо побачити, як французька поліція втискає людей у вагони для скота і зрозуміти, в яких нелюдських умовах їх перевозять, щоб євреї в їх очах предстали в першу чергу жертвами. До цього більша частина французького народу дивилася на євреїв перед усім, як на проблему. Особисті інтереси французів були все ще зосереджені на лихах і тривогах тридцятих років. Вони пам’ятали натовпи єврейських біженців і напряму пов’язували їх зі шкодою, яку ті начебто нанесли Франції.

Майкл Маррус, Роберт Пакстон, Франція Віші и євреї, с. 214 (англ.)

• Чи можна серед фігур на задньому плані відрізнити виконавців від спостерігачів.?

Відношення бельгійців до євреїв, помічених жовтою зіркою – із щоденника очевидця

12 червня 1942 року. Відчуття безвихідності висіло над цими нещасними, яких нелюдськість нацистської Німеччини поневолила і зробила беззахисними перед будь-якими приниженнями. 
10 липня 1942 року. Їх (євреїв) видно на вулицях, в набагато більшій кількості, ніж ми могли собі уявити…Жоден з них не намагається приховати це (жовту зірку). Поступово вони починають розуміти, що подібне виставлення напоказ національної приналежності, зовсім не ганьбить їх і не визиває у людей з вулиці ворожого до них відношення. Навпаки – останні починають відчувати співчуття до тих, чия доля опинилась в умовах, ще гірших ніж їхня власна. Ми кожен день бачимо своїми очима.

Поль Деланшир, Альфонс Умс, Бельгійці при нацистах, Брюссель, 1945, Т. II, с. 230, 238. 
Цитується по книзі: Д. Банкір, И. Гутман, Нацистська Європа и «остаточне розв’язання», с. 476.

Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр. Роман-документ.

…Прийшовши додому, я побачив діда. Він сидів посередині двору, напружено прислуховуючись до якоїсь стрільби, піднявши пальця. 
– А ти знаєш, - сказав він приголомшено, - їх же не вивозять, їх стріляють.
І тут до мене дійшло. 
Із Бабиного Яру доносились чіткі вистріли із кулемета: та-та-та, та-та
. Тиха, спокійна, чітка стрільба, як на навчаннях. Наш Бабин Яр лежить між Куренівкою і Лук’янівкою, щоб потрапити на цвинтарі ,треба лише перейти його. Отже їх гнали звідти, з Лук’янівки, в цей наш яр. 
Дід виглядав занепокоєним і наляканим.
– Може це стрільбище? 
– Яке стрільбище! – жалібно закричав дід, - уся Куренівка вже говорить, на дерева лазили – бачили. Віктор Македон прибіг – дружину-єврейку приводив, ледве врятувався, Матір Божа, Цариця Небесна, що ж це, та навіщо ж це їх? 
Ми пішли в дім, але сидіти там було неможливо. Стрілянина, стрілянина.
Дід пішов до Македона дізнаватися, там сиділо багато народу, і цей хлопець (він одружився перед самою війною) розповідав, що там дивляться паспорти і кидають їх у вогонь, а він закричав: «Я руський!», тоді його дружину відірвали і повели до Яру, а його поліцейський вигнав… 
Надворі було холодно, й досі був пронизуючий вітер, як і вчора. Я все вибігав, прислуховувався. Бабка винесла мені пальто і шапку, сама слухала, заламувала руки, бурмотіла: «Боже, і баби там, і діточки маленькі…». Мені здалося, що вона плаче. Повернувся, вона хрестилась, стоячи обличчям до Бабиного Яру.
- Оче наш, жоі сі... на небесі... 

Анатолій Кузнєцов (А. Анатолій), Бабин Яр. Роман-документ. Київ, « Радянський письменник», 1991, 72-73.

Донос німецького перекладача Зеннекена про реакцію жителів Борисова на розстріл євреїв (жовтень 1941)

…Я повернувся додому і до ночі проговорив зі своїм російським хазяїном. Зрозуміло, що, крім іншого, ми в розмові торкнулись й майбутнього розстрілу євреїв, про який також знало і громадське населення. Хазяїн мій, скоріш за все, висказав думку усіх борисівських не євреїв: «Хай вони помирають, вони нам зробили багато поганих речей!» …Якщо ввечері, напередодні екзекуції, неєвреї вважали, що євреї заслужили таку участь, то тепер вранці вони вигукували: «Хто віддав такий наказ? Як це можна знищити 6500 євреїв! Сьогодні це євреї, а коли наша черга? І що ці бідні євреї зробили? Вони тільки і знали, що працювати! Справжні винуватці напевно ж в безпеці!»
І. Альтман. Жертви ненависті.

Москва, фонд «Ковчег», 2002, с. 435.

Н. Рагуліна. А тітка Катя все чекала… ( З Книги пам’яті Дробицького Яру. – Харків. – 2004)

Жили в будинку № 58 по вулиці Чоботарській дві сестрички – Мура і Біна Гольдіни. Їхня мама померла , тато одружився з іншою жінкою. Ця жінка, тітка Катя добре ставилася до дівчаток. Коли їх погнали до ХТЗ, тітка Катя дуже сподівалася, що вони повернуться. Усе чекала їх. Та так і не дочекалася… Мурі було років десять - одинадцять. Біні – п’ятнадцять.

Із щоденника школяра Романа Кравченка. Місто Кременець.
Запис від 19 серпня 1942 ( Передайте об этом детям вашим… История Холокоста в Европе. 1933 – 1945. – М.: Текст, 2001 )

Сьогодні вони забрали Ф. 
Я не можу передати свої почуття. 
Я відчуваю, що це дуже важко, соромно. 
Тому є такі люди, які дивляться на це байдуже 
Або злорадно. «Що, йому жаль євреїв? Який ідіот!» 
Чому Ф. повинна бути гірше за вас? Вона набагато краще 
Вас, кожного з вас, краще у всьому! Вона була єдиною 
дівчиною, з якою я завжди міг бути відвертим. Як 
чудово мати друга, який розуміє тебе і відчуває 
те саме, що і ти. Вона була хорошою дівчиною і сміливою.
Коли її забирали, вона стояла з високо піднятою головою… 
Я впевнений в тому, що вона не опустить голову навіть тоді, 
Коли прийде час померти. Ф., знай, що я пам’ятаю про тебе, я не 
Забуду про тебе і прийде день, коли я помщусь! Моє «перше 
Кохання», яке залишило найчистіші спогади. Вона була 
Моїм ідеалом. Останній привіт від Ромки!

1. When comes the "turning point" in relation to the Christian population of France to the Jews?
2. How do you explain the reaction of the Belgians to the humiliating order, which obliged the Jews to notice their clothes with a yellow star?
3. Anatoly Kuznetsov's grandfather (the book "Babyn Yar") was quite different from the Jews in the previous passage (see the chapter "Zloreyd"). Why do you think his relationship is changing?
4. How and why the ratio of the surrounding population to the Jews is changing, according to a report from a German translator from Borisov?
5. What's more influencing the display of sympathy for the Jews - personal impulse or moral support of others?
6. How does Roman Kravchenko deal with his girlfriend and how does the Ukrainian population of Kremenets look at their relationship?

• 4. 4
• 5. 5

Грабежі

В Умані. Спогади Мані Файнгольд.

Дванадцятирічний Володька, стоячи над ямою зі своєю п’ятіркою, умудрився впасти в неї живим, коли по них почали стріляти. Через півгодини «сеанс» закінчився. …Володя виліз на поверхню, подивився навкруги і швидко зникнув. Своїх батьків він не пішов шукати, він їх більше не знайде, їх вбили тут же, при ньому. Він добре бачив, як застрелили його мати, старшу сестру і двох маленьких братиків. Володька розпрощався з ними, він не очікував, що буде ще жити після такого погрому, але доля дала йому ще трохи життя…

…Володька…пішов далі, ближче до своєї вулиці, де українські хлопчаки, дівчата і дорослі виносили мішками усілякі речі з єврейських квартир. У всіх будинках вікна і двері були вибиті, квартири порожні. Володька теж підняв торбу, зібрав непотрібне ганчір’я і постарався підійти поближче до своєї квартири. Мішок з ганчірками вагою два кілограми, для нього важив три пуди. Він від жаху сам не міг триматися на ногах, але мішок ніс для того, щоб його не пізнали. Володька ввійшов в свою квартиру. Жахливу картину він побачив – бабуся лежала вбита на підлозі. Вона була сильно побита, напевно її забили, тому що вона не могла йти з усіма, вона була стара і сліпа. Хлопець швидко повернувся і вийшов, тримаючись всіма силами, щоб не заплакати, бо його могли впізнати і знищити. Взявши свій мішечок з ганчірками, він швидкими кроками відходив від рідного будинку. Назустріч йому йшла молода жінка-українка, вона спитала його, де він брав речі, перепросила показати ту квартиру, де він брав: «Можливо є ще трохи. Я теж візьму». Говорити Володька не міг, він тільки рукою показав, сам не знаючи куди. Прийшов він до свого товариша, з яким вчився 5 років. Товариш українець, хлопчик Сєнька, піонер, привітливо прийняв його і запропонував сховатися у нього до завтра. «А завтра побачимо», - казав він. Володька плакав, Сєнька заспокоював його. Ввечері друзі лягли разом спати і майже до ранку не заснули. Все розмовляли, радились. Сєнька усіма силами намагався допомогти своєму другові».

Сиджу в одному українському домі, де я ховалась, приходить сусідський хлопчик, синочок поліцая, розповідає про успіхи своєї матері, скільки речей вона набрала, і біля виходу каже: «Мама дістала собі лише зимове пальто, але вона каже, що тільки-но будуть ще раз бити жидів, вона собі дістане ще й літнє пальто»

І. Арад, Т. Павлова, І.Альтман та ін. (ред.) Невідома Чорна книга. Єрусалим – Москва, 1993, с. 189-190.

Цалек Переходник. 
Сумна роль свідчення.

Одного разу я йшов по вулиці Кошчельна, оскільки в останній час нам дозволяли ходити по польському кварталу під приводом покупки продуктів харчування. Мені вже не було боляче дивитись на будинки, які належать нам, на мирне поточне життя за віконними шторами, я перестав жаліти про зниклі будинки і майно. Аби тільки мої рідні були зі мною. І тоді я побачив перед собою молоду жінку, вона везла у колясці дитину двох років. У мене підкосились ноги, коли я зрозумів, що це коляска моєї доньки, відібрана в нас разом з іншими речами, які були у нашій квартирі! Я подивився на дівчинку – маленьке невинне створіння – і мене охопило нестримне бажання задушити її. Ти, арійська дівчинка, можеш їздити в колясці, відібраної у когось, а у моєї Атосі не тільки не було права гуляти в колясці, але і права жити, і все тільки тому, що її батьки були євреями. С тих пір я намагався, як можна рідше з’являтися в польському кварталі, бо куди б я не йшов, мене переслідувало видіння польської дівчинки в колясці мої доньки.

Ц. Переходник. Сумна роль свідчення. Щоденник схованки (на івриті), Єрусалим, 1993, с. 109.

Лист окружному комісару м. Пінська учня пінської школи Георгія М. (24 жовтня 1941 р.)

Мені 13 років і я змушений допомагати моїй матері, тому що дуже важко з продуктами. Працювати я не можу, оскільки треба відвідувати школу, але я можу заробляти в міському оркестрі, граючи по вечорах. На жаль, я не маю акордеона, інструмента, на якому я граю. 
Я знаю, що у одного єврея є акордеон, і тому учтиво прошу Вашого дозволу забрати цей інструмент в міський оркестр або взяти на деякий час, щоб я отримав можливість втілити своє бажання бути корисним своїй сім’ї.

І. Альтман. Жертви ненависті.
Москва, фонд «Ковчег», 2002, с. 431.

Зі спогадів рабина Давида Кахане (опубліковано в: Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане / Упор. Ж. Ковба. (Серія «Бібліотека І нституту юдаїки»). – К.: Дух і Літера, 2003. – С. 61-62.

... Вулиця, де знаходилася квартира, до якої я нещодавно переїхав, не була включена в гетто. Таким чином, всі мої старання виявилися марними. Разом із тисячами інших євреїв я змушений був виходити на пошуки житла. ... Тільки на четвертий день мої нелюдські зусилля принесли плоди – мені пощастило знайти квартиру в районі Знесіння. ...

Коли я перевозив свої речі з вулиці Яна Стика на нове місце, мене зупинив гестапівець. Він хотів бачити мої папери. Я показав йому посвідчення юденрату. «Це нікуди не годиться», - сказав він і відвів мене на місце збору на вулиці Жолкевській, де біля великої вантажівки вже стояли кілька євреїв.

... Раптом я побачив свого тестя. Він біг по вулиці с простягнутими вперед руками, обмінаючи трамваї й автомобілі, його біла борода розвівалася за вітром, а на обличчі панував розпач і несамовита скорбота. Господи, він був втіленням єврейської долі! Тесть підбіг до мене і звернув на німця свої сповнені муки очі. І я побачив, як щось у ньому здригнулося. Хто знає, може він пригадав свого старого батька, якого він залишив на своїй далекій батьківщині? «Чого він хоче?» - запитав німець у мене. «Це мій тесть», - відповів я. «Добре, швидко йди звідси!» Я стрілою помчав на вулицю Яна Стика, а мій тесть попрямував до візка з речам. Але не встиг я уникнути однієї небезпеки, як натрапив на нові прикрості.

Наш двірник дійшов висновку, що події розвиваються йому на користь, що має блискучі можливості. Він цілком слушно вирішив, що тільки найбільшій дурень може згаяти такий момент. Щоб нічого не упустити, він вимагав дорогих подарунків від кожного єврея, який покидав своє житло. Я віддав йому костюм. Це його не задовольнило, і він доніс на мене в гестапо: «Доктор із другого поверху згромадив багато золота і грошей». Про це розповів меня один із мешканців-євреїв, якого я зустрів у дверях свого будинку. Немов звір, перслідуваний гончаками, я помчав у напрямі району Знесення, обираючи вузькі вулички, якими я николи раніше не ходив. Якимось дивом мені вдалося дістатися до моєї нової оселі. Опісля я довго не наважувався вийти назовні...

Запис із щоденника Сари Глейх, креслярки з Маріуполя:
(опубліковано в Назустріч пам’яті. Навчально-методичний посібник до фільму про Голокост в Україні «Назви своє ім’я». – Київ. – 2007 )

Сусіди, як шуліки, чекали, коли ми підемо з квартири, так уже й при нас не соромилися. Маша відкрила двері й сказала, щоб вони брали, що кому потрібно. Усі кинулися у квартиру. Тато, мама, Фаня з дитиною відразу пішли вперед, вони не могли це бачити. Сусіди сварилися через речі на моїх очах, виривали їх один в одного, тягли подушки, посуд, перини. Я мах нула рукою й пішла. Бася залишалася у квартирі остання, вона її замкнула вже майже порожньою.

1. Чому після таких великих втрат у розповіді Цалека Переходника таку гостру реакцію визиває саме чужа дитина у колясці його доньки?
2. Чому у свідчення Мані Файнгольд розповідачка прирівнює грабіж до вбивства?
3. Чи вважаєте Ви правомірним включення останнього фрагменту (листа Георгія М.) в розділ «Грабіж»?
4. Яким чином можна пояснити поведінку офіцера СС та воведінку двірника в історії, цо розповів рабин Кахане?
5. Як сприймають сусіди Сарі Глейх майно в її квартирі? Що відчуває сама Сара в цю мить неприхованого пограбування?

Бездіяльність і здатність відсторонитися.

Жалоба старої діви із Ліона (Франція)

Схоже, що в перші роки існування антисемітської програми уряду Віші, французи в масі своїй не дуже замислювались над єврейським питанням. Інші справи – майбутнє Франції, відсутній чоловік або син, думки про їжу, яку треба приготувати на завтра – ось, що по-справжньому турбувало більшість французів. Та невелика кількість людей, які взагалі звертали увагу на євреїв…не зовсім розуміли справжню сутність тієї трагедії, яка спіткала єврейський народ – були схожі на одну стару сварливу діву, яка поскаржилась Ліонському управлінню на своїх єврейських сусідів поверхом нижче.

Основною її претензією до сусідів був створюваний ними шум, а також «безперервні візити їх одновірців» (підкреслено в тексті).

Майкл Маррус, Роберт Пакстон, Франція Віші і євреї, с. 209 (англ.)

Вікторія Барнетт.
Bystanders

…Як реагували жителі Маутхаузена на те, що коїлося в таборі? Одна селянка звернулась в 1941 році до керівництва табору з офіційним листом, жаліючись на те, що вона постійно стає свідком розстрілів, які добре видно з її пригірки, де розташована її ферма. «У мене слабке здоров’я, - пояснює вона, - а подібні видовища взагалі розбивають мою нервову систему. Якщо ж неможливо зупинити ці нелюдські акції, то можна хоча б перенести їх в інше місце, подалі від наших очей…» 

Victoria J. Barnett. Bystanders. Conscience and Complicity During the Holocaust.
Greenwood Press, Westport, Connecticut - London, 1999, p. 7.

Аба Ковнер. Книга свідчень.

Коли вбили Чєрну, на ринку, в кінці Понарської вулиці ще було повно народу. Біля галантерейних лотків весело балакала молодь, селянка у великому, не її зросту пальто, затрималась, примірюючи буси з фальшивих коралів. Придивилась до білих, потім до червоних. Чоловік поруч із нею, поклав на плечі мішок і сказав: «Ну, дружино, я пішов!» Із мішка пролунав поросячий вереск. В той день у Бабиному Ярі розстріляли 34 тисячі євреїв. В Братиславі, як і в Вільно, це був базарний день. Тіснились вози, місцеві і приїжджі селяни, з’ясувавши, де чий кінь, розкладали товар. Словацькі мужики, незвично понижали голос, бесідуючи про те, куди і навіщо забирають брички «в їхній Судний день». Інші бурчали: німці взагалі не жаліють скотину, по 20 євреїв садять на одного коня – де ж їхня совість! А Бондарчук з хутору біля Трьох хрестів сплюнув з-під вусів, розповідаючи, в якому вигляді йому повернули його бричку, - уся була вимазана калом і кров’ю. Бородаті мужики хрестились, обтирали спітнілі морди коней і швидко розпрягали їх. 

Аба Ковнер. Книга свідчень. Єрусалим, бібліотека Алія, 1990, с. 31.

1. Чим продиктований лист жительки Ліону?
2. Чи є різниця між здатністю відсторонитися і байдужістю?
3. Проаналізуйте і зрівняйте лист жінки із Маутхаузена і фрагмент із «Книги свідчень» Аби Ковнера?
4. Який головний мотив вірша Німьоллера?

Спроби допомоги

Із щоденника Анни Франк: 
Середа, 24 червня, 1942.

Дуже жарко, всі навкруги потіють і обмахуються. А ми ж повинні ходити в будь-які кінці міста винятково пішки. Тільки зараз я зрозуміла, як чудово їздити на трамваї, особливо відкритому. Але нам, євреям, це задоволення зараз недоступне і ми змушені бігати на своїх двох. Вчора вдень мені треба було до дантиста на вулиці Яна Лейкен – це достатньо далеко від моєї школи. На уроках, до речі, я буквально засинала від жари. На щастя, по дорозі хтось увесь час пропонував пиття. А асистентка зубного лікаря – воістину золота людина. Єдиний доступний нам засіб пересування – це паром. Паромник на каналі Йозефа Ізраелса ніколи не відмовляє. Ні, голландців ніяк не можна звинувачувати у наших бідах.

Анна Франк. Сховище. Щоденник в письмах: 12 червня 1942 -- 1 серпня 1944
Видання 2003 рік. Видавництво: Uitgeverij Bert Bakker,Нідерланди. 
Переклад Юлії Могілевської.

Із щоденника лікаря Олени Буйвідайте-Куторгене (червень-грудень 1941 року). 

7 жовтня. Вітя описав на англійській мові все, що у нас робиться. Я заходила до однієї артистки, в якої є впливовий литовський знайомий за кордоном. Можливо, світова спільнота тне знає, що тут відбувається. Треба всіх сповістити, організувати акції протестів, відшукати шляхи боротьби всюди, де можливо…Ми домовились, - вона погодилась нам допомогти. 

Зайшла в підвал, де працюють євреї. Тут, у однієї доброї і сміливої (так, навіть на це потрібна сміливість) жінки, вони готують собі жалкий обід. 

В. Гроссман, І.Еренбург, Чорна книга. 
Вільнюс, Йад, 1993, с. 318.

Газета «Курземес вардс» (Латвія), серпень 1941

...Уже багато разів, як „глас вопиющего в пустыне”, пролунали статті про тих, хто замість жидів йде стояти в черги за продуктами. Ці «помічники», напевно, не розуміють, наскільки низька їх поведінка. Вони також не розуміють, що продукти, які вони таким чином приносять євреям, відриваються від латишів…

І. Альтман. Жертви ненависті. 
Москва, фонд «Ковчег», 2002, с. 425.

Зі звертання старости міста Борислава (Західна Україна).

…На жать, сільське населення продовжує допомагати і таким чином наносить шкоду своїй общині. Сільські жителі, вдаючись до хитрощів, продовжують постачати євреям продукти харчування у великій кількості. Вони приходять у їх жахливі дома і приносять їм хліб, м'ясо, птицю… 

Ілля Кабанчик (скл.), Євреї в Україні. 
Навчально-методичні матеріали. 
Дніпропетровськ, 2004, с.213.

Мінське пекло. Спогади педагога Софії Озерської.

Втікши з Мінська разом з моєю подругою і супутницею комсомолкою Марією Кулєшовою…ми на протязі трьох днів йшли у напряму з Мінська до Борислава… 
…Біля ліску ми зустріли старого пастуха і звернулись до нього за порадою, відверто розповівши йому, що тікаємо від німців…Дізнавшись, що ми ледве не потрапили до лап гітлерівців, він по-батьківськи по пожурив нас. 
- От баби-дури! Чого ви в міста і містечка пхаєтесь? Ви лісами, лісами, тропками, стежками, путівцем через села йдіть і дійдете. У селах німця нема. 
Ми послухались розумної поради пастуха…Через села ми спокійно пройшли путівцем майже до самої лінії фронту, не зустрівши ні німців, ні поліції. 
…У самого Вітебська, в дев’яти кілометрах від міста, одна жінка підказала нам місце, де знаходиться потайна переправа через Західну Дниву.

І. Арад, Т. Павлова, І.Альтман та ін. (ред.) 
Невідома Чорна книга. Єрусалим – Москва, 1993, с. 249-250

• Чи вважаєте Ви, що недоторканість Червоного Хреста могла придати сміливості тим, хто наважувався допомагати євреям?

Доля. Спогади дружини інженера Ф. Крепак. 1944.

…Ми вирішили втекти з Таганрога. За містом нас зупинили жандарми: «Юде?» Нам вдалося пройти. Я вмію шити, шила в селах - нас годували. Йшли тридцять п’ять кілометрів на день…В селі Федорівна нас тепло зустріла козацька родина. Потім ми потрапили в німецьке село, там староста німець – народився у Росії, у нас забрали одяг, побили чоловіка, плювали в обличчя. Мій чоловік – українець, а йому довелось випробувати долю єврея. Пройшли ще багато сіл, селяни нам підказували, як обходити німців. В Карані (це грецьке село), стара гречанка нас приютила, просушила одяг. По дорозі к Пологам змушені були зробити великий обхід: в Оріхові був каральний загін. Селяни були налякані, тому ночували під відкритим небом. У синочка почався жар, йому лише 11 років, а я тоді подумала: «Слава Господу, помре своєю смертю!..» 
В Пологах нас приютили, дали сину валянки. Є на світі багато хороших людей… 

І. Арад, Т. Павлова, І.Альтман та ін. (ред.)
Невідома Чорна книга. Єрусалим – 
Москва, 1993, с. 201.

Питання:

1. Чому Анна Франк пише, що «голландців ніяк не можна звинувачувати в наших бідах»?
2. Литовський лікар Куторгене не може нікого врятувати, але намагається хоч якось допомогти євреям, які опинилися в біді. Чим саме вона їм допомагає?
3. Яку шкоду німецькій політиці наносять селяни Борислава, які постачають євреїв продуктами, або латиші, що стоять в чергах замість євреїв? Якого роду пропаганда спрямована проти таких дій?
4. Чи правомірно відносити людей перерахованих у цих уривках до «людей на стороні»?
5. Чим вони відрізняються від «Праведників народів світу»?

Моральна відповідальність за байдужість та мовчання.

З однієї сторони нереально очікувати проявів масового героїзму в умовах жорстокішої з війн, яку коли-небудь знало людство. Безпорадність, абсолютна неспроможність протистояти терору, страх за своє життя і життя своїх рідних – всі ці аргументи наводяться для виправдання поведінки більшості. 

Але ми не можемо виключити й те, що головну роль в такій поведінці все ж відіграла байдужість та індиферентність до страждань тих, із ким вони не хотіли себе ототожнювати.

• Що говорить Вам цей знімок про відповідальність «bystanders»?.

Вони і в наступні роки не визнавали свою особисту відповідальність за те, що відбувалось, на тій простій основі, що кожен з них особисто «нікого не вбивав» В якій мірі ми можемо накласти на них юридичну відповідальність за пасивну співучасть у масовому вбивстві? Етнічні та психологічні межі теж достатньо розмиті. Наприклад, одним із найпопулярніших аргументів на захист «людей на стороні» була і є наявність системи державного терору у сполученні із суспільним натиском і пануючої ідеології. Маніпулювання особистістю – в цьому будь-яка тоталітарна система, дійсно, бачить свою кінцеву мету. Згадаємо хоча б слова Гітлера: «Я звільнюю вас від химери совісті!» Однак не будемо забувати, що «ніяке загальне, до якого відноситься особистість, не в змозі повністю стерти її внутрішній світ…В умовах повної неспроможності протистояти обставинам людина не може залишатися у злагоді з самим собою, не зберігши залишки людяності –навіть, якщо це виражається тільки болем від безпорадності і бездіяльності.6

Неможливо постійно перекладати відповідальність на плечі системи – як доречно відмітив радянський драматург Е. Шварц, в п’єсі якого «Дракон – 1943» на репліку «я особисто ні в чому не винен, мене так вчили», герой відповідає: «Всіх вчили. Але навіщо ти опинився першим учнем..?»7

Питання:

1. Яку небезпеку приховує в собі байдужість до страждань ближнього в повсякденному житті з однієї сторони, і в ситуації війни – з іншої? Наведіть приклади.
2. Людина, яка живе при тоталітарному режимі, на відміну від жителя демократичної країни, частіше здатна «звалювати провину» за свої діяння на державу. Чи є в цьому бажання уникнути відповідальності чи це є природною поведінкою людини, обмеженої елементарними особистісними свободами?
3. Як Ви розумієте процитовані вище слова Шварца: «Всіх вчили. Але навіщо ти опинився першим учнем»?

• 6. 6
• 7. 7

1. Роздайте всім учням приведені в посібнику тексти без заголовків і запропонуйте їм самим дати означення відчуттям і діям персонажів. Запропонуйте розподілити отримані уривки в означеному порядку, де на одному кінці шкали – найдурніше, а на іншому – найдобріше.
2. Користуючись запропонованими свідченнями, документами і літературними фрагментами, складіть свою модель 45-хвилинного уроку на тему «bystanders». Спробуйте взяти в якості теми для обговорення поведінку тільки одного із персонажів, про якого говориться в запропонованих фрагментах.
3. Ґрунтуючись на тих свідченнях, які ми маємо, проведіть в класі імпровізоване «судове засідання» по справі одного з персонажів, де обов’язково мають бути заслуханими аргументи захисту і обвинувачення.
4. Запропонуйте приготувати стінгазету на одну із запропонованих тем або ж інсценувати одну із опублікованих в посібнику розповідей.

Заключне питання:
Чому для людей, які пережили Катастрофу, дуже часто спогади про байдужість оточуючих являються найболючішими?

Автор – упорядник д-р Ірит Абрамські переклад зроблено Українським центром вивчення історії Голокосту Иерусалим, Jerusalem

1. Альтман Ілля. Жертви ненависті. Голокост в СРСР 1941 – 1945. Фонд «Ковчег», Москва 2002.
2. Арад І., Павлова Т., Альтман І. та ін. (ред.) Невідома Чорна книга. Єрусалим-Москва, 1993.
3. Гінзбург Лев. Безодня. Радянський письменник, 1985.
4. Гроссман Василь, Ілля Еренбург (ред.), Чорна Книга. Про злочинне повсюдне вбивство євреїв німецько-фашистськими завойовниками у тимчасово окупованих районах Радянського Союзу і в таборах Польщі під час війни 1941 – 1945 рр. Йад, Вільнюс, 1993.
5. Кабанчик Ілля (скл.), Євреї в Україні. Навчально-методичні матеріали. Дніпропетровськ, 2004.
6. Ковнер Аба. Книга свідчень. Бібліотека Алія, 1990.
7. Кузнєцов Анатолій (А.Анатолій). Бабин Яр. Роман-документ. Київ, Радянський письменник, 1991.
8. Нешаміт Сара. Діти з вулиці Мапу. Бібліотека Алія, 1973.
9. Феллер Мартін. Пошуки, спогади, роздуми... (на українській мові) Дрогобич, Відродження, 1998.
10. Франк Анна. Сховище. Щоденник в листах: 12 червня 1942 – 1 серпня 1944.
    Видання 2003 рік. Видавництво: Uitgeverij Bert Bakker, Нідерланди.
    Перевод Юлії Могілевської.
11. Barnett, Victoria J. Bystanders - Conscience and Complicity During the Holocaust ,Greenwood Press, Westport, Connecticut - London, 1999.
12. Marrus, Michael, The Holocaust in History, Toronto, 1987, pp.156-183.
13. Marrus M. & Paxton, R. Vichy France and the Jews, Calmann-Levy, 1981.
14. Reeth, Laurence, The Nazis – A Warning from History, BBC. London, 2002 (Chapter V: “The Road to Treblinka” pp. 127-156).
15. Rotenstreich, Nathan, “The Individual and Personal Responsibility”, Yad Vashem Studies, Vol. 5 (1963) pp. 17-34.
16. Steinfeld, Irena, How It Was Humanly Possible, Yad Vashem, 2002.
17. Tatelbaum, Itzhak, Through Our Eyes, Yad Vashem, 2004.